З розпачу Василько рушив слідом за поїздом, якого вже й слід змовк. І тут йому хтось попався назустріч перемазаний у пилюці й крові, високий, страшний. Василько аж затремтів з несподіванки й ледве втримався, щоб не повернути назад. Нахилив голову, аби не дивитися на зустрічного. Може, пройде так, не зачепить?.. Поминув, прискорив ходу.
—Васи-илю! А, шляк би тебе трафив! — гукнув той Івановим баском.
Василькові небо задзвеніло з радості.
- Іване!.. — кинувся він до брата. — А я тебе не пізнав. Що з тобов?.. Ти потовкся?..
Іван стояв проти нього й широко посміхався. Обличчя його було перемазане землею і кров’ю.
—Та трохи, гей би його лихо взяло! Поїзд випузирився дугою за стрілкою, я оглянувсь, а тебе ніде не видно на сходинках, ну й плигонув дідькові лисому прямо на роги, — збуджено розповідав брат.
—Та як же ти… Поїзд уже ж летів…
—А що ж я мав робити? Голову під колесо класти?
—Мене кондуктор, гад, зігнав. По пальцях прапорцями своїми як урізав, я й пустився з болю.
—Дуже забивсь?
— Та ні, тільки носом заорав. А ти?..
Іванові зчесало шкіру на щоці й лобі і на обох ліктях та лівому; коліні, хоч штани й пальто не порвались, тільки вимазалися в пилюку й мазут.
Хлопці вернулися на станцію, вмилися біля крана. Напитали товарняка на Здолбунів і поїхали у відкритому тамбурі з вітерцем, димом і вугільною пилюкою у вічі.
—Хай їм абищо, тим пасажирським, — підбадьорливо сказав Іван. — Ти тільки не зівай, Василю. Як главний поїзда засюрчить, зразу ж ускакуй у тамбур. На ходу не треба, бо ти знаєш, я чіплявсь, а воно мені ноги як підхопило й тягне під колеса. Обоє ніг тягло… Правою п’яткою вже було вдарило об рейку. Я в останню мить виважився на руках… Де й сила взялася. Певно, сам Господь мене вихопив з-під коліс. Ну, ще б на волосинку зазівався, й переїхало б.
—Та ти що?..
—Ото ж і кажу, не чіпляйся на ходу. Як тільки засюрчить, ускакуй і держись із усієї сили.
Двічі їх згонив кондуктор, і їм таки доводилось чіплятися на ходу. У Здолбунові вже після обід упросилися в одного літнього кондуктора з товарняка, і він узяв їх до Шепетівки. Приїхали в Шепетівку десь опівночі. Кондуктор розказав їм, як іти з товарної станції до вокзалу:
—Там переночуєте серед людей, а завтра по видному вже напитуйте свого. Може, поталанить, сядете на такий, що прямо до Фастова.
Уранці хлопці знову снували серед товарняків. Наткнулися на ешелон із солдатами.
—Что, зєлєнь, смотрішь? — гукнув якийсь низенький червоноармієць із відчиненого вагона.
—Куда поїзд? — спитав Іван.
—А тєбє куда нада?
—Нам би до Фастова.
—До Фастова? — визирнув кремезний білявий солдат. — Ану, пусти, Пешєньков. Хто тут до Фастова?
—Да вот какіє-то пацани, — сказав низенький.
Білявий спритно стрибнув з вагона на бровку, підійшов до хлопців.
—А звідки ж ви будете? — спитав добрим голосом, і хлопці враз потяглися до нього душею.
—Та з Калашників, — сказав Іван.
—З Калашників?! Це коло Межиріча? — радісно перепитав солдат.
—Ая!
—Що, що? — не зрозумів білявий. — Що ти якаєш, мов німець?
—Кажу, авжеж, — пояснив Іван.
—Ну, треба ж тобі, земляки… — видихнув солдат, і його сірі очі аж зволожилися від розчулення. — Сергію! Земляків найшов! — гукнув він у вагон.
У цей час паровоз дав протяжний гудок.
—По ваго-онам! — закричало вздовж ешелону. І звідусіль, з перону, з-під сусіднього товарняка сипнули солдати, ураз, мов бджоли в льотки у вуликах, обліпили розчинені двері рудих вагонів.
—Лізьте сюди! Мерщій! — гукнув хлопцям білявий солдат.
— Так… а куди поїзд?.. — засумнівавсь Іван.
Паровоз уже зачахкотів, укрився густою парою, смикнув вагони.
—Давай же руку! — крикнув білявий солдат.
Іван підштовхнув Василька наперед. Василько подав руку, і його підхопила тепла дужа рука, а знизу підважив Іван. Уже на ходу вскочив і сам. Хлопці нашорошено стояли коло відчинених дверей і дивилися на вагон, повний солдатів, що сиділи й лежали на грубо тесаних нарах, застелених сіном і шинелями. Посередині вагона топилась «буржуйка».
—Гдє ти іх подобрал, Паша? — спитав хтось із солдатського гурту, що роївся коло нар.
—Та мої земляки! — радісно повідомив білявий. — Сергію! Іди сюди! Хлопці з Калашників!
Підійшов високий красивий солдат із хвацько посадженою на стрижену голову пілоткою.
—Оці чи що?.. — недовірливо глянув на хлопців синіми очима. Скептично скинув чорними бровами.