Поїзд набирав уже швидкість.
—Земляки, Сергію. З Калашників, — сказав схвильований Павло й звернувся до хлопців: —Ви про Степанці чули?
—А то ні? — одмовив Іван награним баском. — На станцію йшли через них, то, певна річ, маємо знати. Файне село.
—О, чули? — сказав Павло до солдатів. — Наші Степанці знають. Земляки. Треба ж тобі. їхні Калашники всього за десять кілометрів од нас.
—Ну що ж. Проходьте від дверей, — сказав Сергій і пішов до нар мимо гарячої «буржуйки». Хлопці рушили слідом. — Ось тут вільно. Сідайте, — показав на голі нари, до яких поприставали сінинки.
Сіли.
—Ну, ребята! Смотрітє, обчістіт нас eтa шантрапа! — попередив хтось із нар.
— Вот етот, длінний. Ти с кем ето дрался?
—Куди б то я мав дертися? — здивувавсь Іван. — Певна річ, на поїзд.
Він питає, з ким ти бився, — пояснив Павло.
—Бився? Мене смішить се, що ви мовите. Чого б то я мав битися? Я з поїзда впав.
—А справді, Павле. Вони ж зовсім не по-нашому балакають, — звернув увагу земляка Сергій.
—Нашлі земляков! Ето форменная шпана! Я говорю, обчістят ночью, в кальсонах пустят домой.
— Вот будет дембель! Ха-ха-ха!
—Да что ви ржьотє? Послушайте умний совєт. На пєрвой же станції гонітє іх в шею!
—Заспокойся, Пешеньков, — сказав Павло. — Зразу так і в шию, не розібравшись.
Сергій став проти хлопців, підозріло оглядав їх з голови до ніг, смагляве обличчя його пойнялося легким рум’янцем. «Та й красивий же», — замилувався ним Василько.
—Ти чого, малий, дивишся так? — спитав Василька Сергій.
—Має очі, то й глядить, — сказав Іван за Василька.
—Є в мене, Павле, велика підозра, — сказав Сергій. — Забивають вони нам баки. По розговору чую, не наші.
—Та шантрапа! Натуральная шантрапа! — гомоніли нари.
—Постривайте! — махнув рукою иа гарячих Павло. — Ви звідки їдете, хлопці?
Він також посуворів.
—Зі Львова.
—Вот-вот, бандеровцев нам єщо не хватало! — не вгавали нари.
—Що ви робили у Львові? — спитав Сергій.
—У ґазди служили в селі, —сказав Василько.
—Щось ти заливаєш, малий, — похитав головою Сергій. — Чого це вас понесло в таку далечину служити? У нас тепер лакеїв нема.
—А від голоду рятувалися в сорок сьомому, — сказав Іван. — У нас дід Йосип помер з голоду, і сестра Галя, а нас мати відвезла в Западну. Тепер і там колгоспи роблять, і в них уже по селах нічого їсти.
—Да врут ані всьо про голод, бандєровскоє отродье! Ішь, как на колхози наворачивают клєвєту!
—Ну, Пешеньков, ти просто політрук, ні більш, ні менш. Звідки ти, куряча голово, знаєш, що тут робилося? Ми ж із сорок четвертого на своїй землі не були, — сказав Павло.
— Ви бандеровцев відєлі? — спитав хтось хлопців.
—Hi.
—Один був, — сказав Василько. — У мого ґазди син. Так він сам вийшов з лісу, а його посадили.
—Значить, було за що, — сказав Сергій.
—Він не винен, — сказав Василько. — Такий же, як і ви, файний хлопець. Мені ось мешти пошив. І досі не зносилися, тільки в пальцях тісні вже. Молодшому братові оддам.
—Мені все ясно, — привітно сказав Павло. — Ви наші хлопці. І зараз ми вас причепуримо, щоб Пешеньков не боявся.
На нарах засміялися.
—Роздягайтеся, пострижемось, — вийняв Павло блискучу машинку й заклацав нею в повітрі. —Підставляй лоба ти, старший. Як тебе зваги?
—Іван.
—Давай, Ванько, обшмалю. Сідай ось на чурбак. А брата твого як звати?
—Василько.
—Василько? Ну, зовсім по-нашому.
Павло миттю обстриг їх наголо, як солдатиків, аж у тім’я зробилося зимно. Потім солдати мили хлопців у тазу, наливши гарячої води. Намилювали їм голови й лиця пахучим печатним милом і мили, як рідна мама дома. І водночас розпитували про їхню сім’ю, про діда, про батька й матір.
—У кого є кальсони, сорочка, братва? Перевдягнемо їх у чисте, — збуджено загомоніли солдати.
Повитягали і підштаники, і сорочки новенькі, білі. А хтось простяг Василькові солдатський ремінь, широкий, з блискучою мідною зіркою. Ще й підбадьорив:
—Бери, малий, не роздумуй. Таким ременем голий па морозі підпережешся і то зігрієшся.
Хлопці повдягалися, сиділи притихлі, зігріті чистою білизною, теплом од «буржуйки» й солдатською увагою. Їхнє благеньке, дране спіднє повкидали в огонь.
—От тепер повна санітарія, — сказав Павло. — Щоб жодного «диверсанта» не привезли додому.
—А вони нічого, хлопці, —уперше посміхнувся земляк Сергій. — Диви, ще й симпатичні.
—Одно слово, зємлякі, —сміявся низенький губатий Пешеньков. Він перший вийняв із своєї валізки й сорочку, що якраз прийшлася на Василька, тільки рукава трохи підгорнути та ґудзики перешити.