—От бач, Пешеньков! А ти хотів їх у шию, — сказав Павло.
—Чєво сгоряча не сболтньошь. Ребята замєчатєльниє.
Солдати верталися зі служби в Німеччині. Майже на кожній зупинці хтось виходив з валізами з того чи іншого вагона, і йому гукали з інших вагонів, прощалися. Пустіли нари й у вагоні, де їхали хлопці.
Поїзд часто зупинявся, довго простоював на якихсь маленьких роз’їздах. Солдати висипали з вагонів, перемовлялися з місцевими дівчатами. Хтось грав на гармонії, в іншому місці накручували патефон, ставили пластинки з крикливими «частушками» Русланової, про яку тут же гомоніли солдати, що вона сидить у тюрмі. Русланову змінював украдливий напівшепіт Клавдії Шульженко, посилений тупою голкою.
Хлопці й пообідали із солдатами, і повечеряли, лягли спати. Поїзд і вночі все зупинявся, надовго завмирав, відтак повільно рушав, і від цього здавалося, що він просувається в темряві навпомацки.
На ранок були вони у Фастові. Павло і Сергій лишили хлопців з валізами й заплічниками на пероні, а самі пішли в станцію напитувати свого поїзда.
—Дивись, не зівай! — сказав Іван. — Не дай Бог, щось пропаде. Вони нас перевіряють.
—Придумав.
—Не віриш? Он той, Сергій, з-за рогу назирає. Не оглядайся! От же людина. Підозрює.
—А Павло повірив з ходу.
—Так то ж Павло. Добра душа.
Добиралися до своєї станції ще кілька годин пасажирським поїздом. А звідти попутною машиною доїхали в Степанці. Сколотили півсела. Та й не дивно. Чотири роки тому забрали Павла й Сергія вісімнадцятилітніми хлоп’яками прямо на фронт, у такі бої сунули, що мало хто вийшов живий з односельців. А тепер вернулися он якими парубками! Батьки з радощів і Йвана та Василька запрошували до хати, як рідних, але тим нетерпеливилося додому.
—Ну, візьміть ось хоч на дорогу, — сердобольно сказала Павлова мати й дала їм високу паляницю й четвертинку сала. За селом Іван сказав:
—Солонину на гостинець лишимо, а хлібом трохи підкріпимось.
—Дурне сало без хліба, — сказав Василько. — Може, дома й скибочки зараз нема?
—І то правда. Не захлянемо.
—Які добрі люди.
—І Сергій подобрів перед домом. До останнього стерігся, думав, що я з його валізою на ходу вистрибну, і в кабіну не сів, Павлові поступивсь.
—Ото така вже натура шкурна.
—Красунчик, — призро сказав Іван. — Не люблю таких.
Десять кілометрів вони не пройшли, пролетіли одним духом. Проскочили Гамарню, білий у цвіту крайній вишнячок, що був затулив їм діда Йосипа, як ішли вони два роки тому з дому в далекий ситий світ — у Западну. Перед ними відкрилися луки в ранній зелені й усі гори: Бабицька, Калаш- ницька, Хмільнянська в блакитному серпанку, з вітряками коло самого неба, з хатами по схилах у білих садках. Усе це було таке знайоме, таке рідне, що серце враз кинулось і завмерло у Василька від радості.
— Дома, Іване… Дома вже…
—Ось тут стояв край берега дід наш із човном, — показав Іван на зелені луки, вгаптовані жовтим цвітом кульбаби.
Не вірилося, що тут могло бути тоді ціле море води, і вони правились аж під Гамарню човном.
Уже й Голосіївку видно, як на долоні, блищить вікнами проти низького надвечірнього сонця, і їхню крайню хату на горбочку коло мосту. І хтось оно біжить тим горбочком, у долину спускається. Упало, підхопилось. Біжить. Видно вже, як воно звело руки до неба. І знову штовхнулося серце Василькові.
—Мама… — сказав він пересохлим голосом. І хлопці стали, як укопані, й рушитися не можуть, наче уві сні… А мати біжить, біжить… Щось гукає, але далеко ще, і голос її долинає, мов теплий подих вітру. І тоді хлопці зриваються, мчать назустріч матері, і бухкає їм серце в грудях, і співає небо над головою, і гори зелені мигтять ув очах…
—Сино-очки мої!.. — розкинула мати руки на весь широкий світ. Ось уже її гарячі очі, щасливе обличчя, ось вона вже обняла меншенького, Василька. Вона мов понижчала чи що?.. Кинулася й до старшенького.
—Та ти вже скоро будеш вищий за мене? — сказала вологим голосом, підмитим слізьми.
—Чого ж ви так бігли, мамо?.. — сказав баском Іван.
—І голос у тебе вже, як у батька… Серце мені віщувало ще зранку. Ну, що б я не робила, а очі мої на Гамарню все пориваються. Стану та ще й долоню прикладу до чола. Аж оце дивлюся — йдете… Як же ви самі вирвалися в отаку страшну дорогу? Чого ж ви не написали, я б же була приїхала.
—А нас випхали ґазди, — озвався Василько. — Ще сніги тільки почали танути, як вони сказали писати вам, а ми поклали собі триматися до тепла.