—Не хотіли вас, мамо, по холоду викликати, — пояснив Іван.
—Мої ви соколи….
—Ну, а по теплу нам і вказали на поріг, — сказав Василько. — Джуман посадив на поїзд, а квитки взяв тільки до Здолбунова.
—І як же ви їхали?..
— А по-старому. Товарняками. У Шепетівці солдати підібрали. Довезли аж до Степанців, — сказав Іван.
А вже мчала через луки вся орава Петрівних — Гриць, Марія, Меланя. Обаранили хлопців, сміялися, Меланя розплакалася.
—Ну, чого ж ти, маленька? — сказав своїм баском Іван і взяв її на руки. — Та й худенька ж ти!
Меланя обняла його ручками за шию, пригорнулася, затихла щаслива. Так вони й пішли додому.
—Які наші хлопці, мамо! — казала Марія. — Зовсім парубки.
—Та й ти вже в дівки просишся, — сказав Іван.
Баба Явдоха стояла серед подвір’я постаріла, плакала:
—Вижили… Ну, й слава Богу, слава Богу… А дід же наш Йосип… Не діждав своїх онучків. Любив він вас. Уже зовсім захляв, а все згадував до самої смерті: «Як же там діти в чужому краю?..»
А на толоці тютюново-сірими басаманами простягалися бабині полотна, і рух сонця тільки-тільки почався в них, і ще нічого не вказувало на те, що під кінець літа вони спалахнуть, забіліють, як сніг.
Увійшли хлопці в хату, і здалось їм, що вона поменшала, що й одвірки понижчали, і віконечка повужчали, і стеля не така вже висока, як була колись. Хлопці сіли коло столу, мов гості. Іван виклав на стіл високу паляницю й сало, і Гриць та сестри голодно засвітили очима.
—Гостинець, — сказав Іван.
—О матіночко-о! А що ж ви їли? Голодні їхали? — сплеснула в долоні мати.
— Це нас у Степанцях пригостили, — сказав Іван.
—А хто вас постриг так гарно? Як солдатиків, — спитала мати.
—Це солдати у вагоні. І помили нас, і білизну чисту дали. На мене так пришилось якраз, — сказав Василько.
Вечеряли картопляним супом, заправленим диким часничком, назбираним, видно, на луках. Од паляниці й сала хлопці навідріз одмовилися на радість меншим.
—Голодні, синочки? — спитала мати після вечері. —У ґаздів було ситніше?
—Байдуже, мамо, — сказав Іван. — Головне, гаряченького поїли, бо в дорозі все всухом’ятку.
—Важко живемо, Іване, важко, дитино, — пожалілася старшому з онуків баба Явдоха.
—Будемо щось думати, — награним баском відповів Іван. — Згорнувши руки, не сидітимемо.
Меланя не злазила з рук у Йвана і Василька весь вечір. Марія і Гриць хвалилися своїми «п’ятірками» й «четвірками» в школі. Марія вже закінчувала четвертий клас, Гриць — третій. «А ми відстали…» — подумав Василько.
Спати полягали на полу, і тільки Іванові мати послала на лежанці, де колись спав дід. Василько лежав поруч із Грицем, і йому ще й досі не вірилося, що він уже дома, що скінчилися вже його поневіряння. Раз і назавжди. Тепер із дому ні ногою. Уже крізь сон почув, як Іван обережно спитав матір:
—А що ж про батька, мамо?.. Не чути?..
—Ой, не чути, сину…
Як тільки Василько заснув, загриміли йому тривожні поїзди, привиділися Ходовичі, панна Єва Осніговська, вся в чорному, така вродлива, що не можна одірвати від неї очей. Цей сон переслідуватиме Василя щоночі, і панна Єва говоритиме до нього якісь ніжні слова, від котрих йому робитиметься радісно, а коли він прокидатиметься щасливий уранці, то зможе згадати з тих слів тільки одне: «Місяцю мій ясний…» Якось він спитає Івана, чи йому сниться Западна, і здивується, коли брат скаже сухо: «Ні разу! А тобі, певно, Славка все видиться?» — «Нічого мені не видиться», — скаже так само сухо Василь. «Чого ж це? Ти хоч листа їй написав?» — «За нашу проголодь чи що? Дуже їй цікаво.
У них у самих там тепер, мабуть, не з медом?» Після тієї розмови й Василеві як відріже з його снами.
Але де ми вже на цілий рік занеслися наперед. А поки що в наших героїв перша ніч у стінах рідної хати. Спокійна, тепла, домашня ніч. Хіба може бути більше щастя?..
33
Хлопці справді не сиділи, згорнувши руки, й одного дня. Іван спершу влаштувався був на ферму пастухом, потім фуражиром. Та через місяць дядько Тарас відраяв:
— Дурна, небоже, затія. Трудоднів тобі понаписують, а що з того в кінці року? Дуля й та без маку. Іди краще до людей корів пасти.
І найнялися вони разом з Васильком у пастухи. Череду людям відпасати. А ще виривалися до Черкас на промисел. Накуповували по магазинах хліба, привозили додому. Мати розкраювала хлібину на десять скибок і виносила в Межиріч на базар, за скибку — карбованець. Розбирали миттю. Та після того, як хлопців двічі злапали міліціонери при виїзді з міста, відібрали весь хліб, побили ще й у камеру на ніч закинули до злодіїв, і там їх ще й блатні потовкли, мати не пустила більше до Черкас.