—Хіба ж я дурний чи що від таких дівчат тікати?
—Ви чули, сороки? Цей козак, хай тільки вус засіється, ще покаже вам, де раки зимують. Ну, ходім, джигуне, обмундирую.
І Василеві видали новеньку, як з голочки, куфайку, ватяні штани й гумові чоботи. Він як убрався в ті штани, то наче заново на світ народився. Під’їжджав до свинарника з повною бочкою, і тут свинарки вибігали з відрами, вточували воду, наливали в чани, варили свиням корм. Води треба було до ката, і Василь усе снував і снував од села до ферми з бочкою, і до вечора вхоркувався так, що вже не чув ні рук, ні ніг.
—Нічого, втягнешся, — заспокоював його Володя.
Він, мабуть, справді втягся вже, був худющий, в чому тільки там і трималася та душа, а байдуже, вертавсь увечері додому бадьорий, веселий, казав Василеві, що в суботу підуть у гуртожиток до дівчат.
—І Го-осподи ти мій! Парубок найшовся, — смикнула мати Володю за руду чуприну. — Вечеряй краще, бо вже такий зробився, хоч крізь драбину тягни. Боком повернешся, яка ж тебе дівка побачить?
—Бо росту швидко, того й худий, — сказав Володя.
Василь виписав у колгоспі харчів на цілий місяць і віддав їх тітці Паші в спільний котел. Плату ж за квартиру хазяйка відмовилася брати в нього навідріз.
—Живи так, дитино. Чи мені жалко печі? Не перележиш. Он з моїм песиголовцем будеш у парі. Хлопець ти, бачу, бідою навчений. Може й мій коло тебе розуму хоч трохи зачерпне.
Була тітка Паша повненька, білолиця, з доброю усмішкою, опечаленими сірими очима й співчутливим тихим голосом, і Василь одразу зрозумів, що й тут йому поталанило, як колись у Западні з ґаздинями — вуйнами Ганкою та Устиною.
Як і в Калашниках, топити в людей тут було нічим. Вугіллячко гріло тільки контори, хати залізничників та всякого начальства. Народ же рятувавсь, як міг. Хлопці вже раз ходили пізно, після вечері в степ по солому. Приперли в’язанки, то мали тепер на два дні чим протопити в печі. Та ще її кізяком, соняшничинням трохи підбадьорювали. Уночі липли до тієї печі, як мухи. Хлопців із черіні хіба що живосилом стягнеш уранці, і тітка Паша спала на широкій лежанці під теплим комином. На застелене ж ліжко із двома рогатими стіжками пухких подушок і дивитися було холодно, не те що лягати в нього.
Десь на четвертий день Володя сказав Василеві:
—А тобою зацікавилась одна дівчина.
—Валентина, моя двоюрідна сестра? Так вона ж учора підходила до мене на роботі.
—Не Валентина. Є в нас така Ярослава.
—Ярослава? А звідки вона про мене знає?
—Ну, я похвалився, що в мене завівся пічкур один, який дуже любить теплу черінь та гаряче просо. Ну, й по імені тебе назвав. А вона, бачу, й стрельнула очима та й каже: «А ти приведи його до нас на вечорниці, ми якось уже відігріємо гуртома».
—Піди до таких, а вони насміхатимуться. З мене й свинарок вистачить.
—Що? Слабо? Ну, то лежи лежнем на печі й носа не витикай з проса. Бачиш, вірші?! Ха-ха.
—Дуже смішно, аж нікуди.
—Та не сердься. Вона справді зацікавилась, — сказав Володя. — Спитала, скільки тобі років.
—Для чого це їй? — ужалено буркнув Василь. — А ти й доповів, що п’ятнадцять…
—Не такий я простий, як ти думаєш, — засміявся Володя. — Як вона спитала, я й кажу: «А на козаку немає знаку!»
Вони вже лежали на печі, зануривши руки в розімлілу від тепла пшеницю. Перед цим тут просушувалася кукурудза й добре нарізала боки за ніч, а це сьогодні тітка Паша висипала пшеницю. У пічне віконце билася нічна завірюха, сухо шелестіла об шибку снігом. Тітка Паша перемивала посуд, почула останню Володину фразу, озвалась:
—Про що це ви там, парубки? Чи не про дівок?
—А то про кого ж, — відповів Володя.
—Гляди мені, парубче. Ускочиш у халепу з дурним своїм розумом, не відкрутишся. Оженить на собі яка-небудь років на десять старша, ото буде радості. Лихо мені від оцих приїжджих. Хоч під замок саджай хлопця.
—Яке ж лихо, мамо? Стільки дівчат зроду ще не було в нас у Хрещенівці.
Натомлений, промерзлий до останньої жилочки на сих страшетельних степових вітрах Василь усе глибше поринав у розпарене збіжжя руками, коліньми, щокою, блаженно відігріваючись, і вже чув розмову Володі та тітки Паші в пів- вуха, бачив у півока з печі покуття в золотих образах і мерехтливе світло лампи на них, а ще за мить не бачив уже нічого. Тільки й устиг порахувати зароблене: чотири трудодні —це дванадцять кіл зерна і дванадцять карбованців… А потім згасли й голоси, і думка урвалась. Він уже спав убито, час від часу гребучись правою рукою в пшениці. Йому й уві сні здавалося, що він усе крутить і крутить скрипучий коток, стискаючи в долоні кручалку, і сталевий трос навивається й навивається на коток, і нема тому кінця-краю аж до самого досвіта, коли вже тітка Паша починає шарпати їх за чуби, щоб мерщій уставали на роботу.