Назавтра була субота, і хлопці після роботи, повечерявши, хапковито стали рихтуватися на вечорниці. Василь убрався в чистеньку сатинову сорочку, а піджак і куфайку надів ті ж самі, що й на роботу, тільки бляху на солдатському ремені натер зубним порошком, і вона засяяла проти лампи, як у генерала.
— Дайте, я вас хоч попричісую, — сказала тітка Паша. — Парубки, п’ятірнею чуби пригладжують, Го-осподи! В отаку лиху годину теліпає вас на край світу. Сиділи б краще на печі, відігрівалися та набиралися тепла-на завтра. Дивіться, хоч з дороги не збийтеся.
— Та я вам із зав’язаними очима не схиблю й на крок, — сказав Володя.
—Не вихваляйся проти такої ночі. Будь обачним.
—Ітимемо назад, ще й соломи прицупимо півожерєда, — сказав Володя й узяв дві мотузки.
Мати вийняла із свого волосся з-під косинки пругку підківку-гребінець, причесала рудаву неслухняну чуприну Володі, а потім Василеві.
—Бач, яке м’яке у Василька. Як шовк. Ото й душа така в тебе м’яка, — примовляла тітка Паша. — Бережись, бо загнуздає тебе якась і почне їздити верхи, ще й поганятиме. Дівчата, знаєш, такі. Ну от, тепер ви причепурені, на людей схожі. Ідіть та не довго розгулюйте, бо завтра вас не стягнеш із печі. Шапки ж накладайте обережно, а то знову на голові буде, як у переляканих.
Ага, обережно, як воно, тільки вийшли, й узялося за них, стусонуло в груди, забило дух, сипонуло снігом межи очі, заліпило обличчя. Хлопці понасували шапки по самі брови, ще й поворозочки зав’язали під бородою. Прорізалися снігами, спинаючись проти вітру аж до гуртожитку на молочну ферму, що стояла в степу на відлюдді, за півкілометра від свинарника.
—Та й далеко ж тобі возити! — крикнув Василь, пересилюючи вітер.
—А ти ж думав як? Поки доїдеш по такій погоді, душа вискакує!
Крім Володі, на ферму возив воду ще один чоловік. Сам би Володя не встиг у таку далечиню наниряти своїми сивими.
—На ту зиму збираються накопати колодязів біля ферм, — сказав Володя. — Тоді, може, поставлять движок та й качатимуть.
—А ми з тобою зостанемось без роботи? — стривожився Василь.
—Хо-хо! Не бійся! Робота найдеться, були б дурні руки!
Нарешті попереду в сніговій круговерті проклюнулися кволенькі вогники. Здавалося, вони не витримають цих нальотів вітру й ось-ось погаснуть.
—Ну, тепер уже доб’ємося! — крикнув Володя.
—А що? Могли й не дійти?
—У нас усе можливе! Я правда, знаю тут кожен скіпчик. Із зав’язаними очима дійду. А ти сам не виривайся, зрозумів? Жди мене!
Коли вони увійшли в гуртожиток, забурковані з ніг до голови снігом, з обвареними на шкулькому морозі червоними обличчями, там було вже народу під саму зав’язку, сиділи на стільцях і на ліжках, й одначе, як здалося Василеві, місць не вистачало, і дехто з дівчат угніздився в хлопців на колінах, обнявши хлоп’ячі шиї руками. Троє парубків примостилося прямо коло плити на соломі. У плиті топилося вугіллям, і це була неймовірна розкіш. Хлопці обтупувалися від снігу в клубах пари, що увірвалася знадвору слідом за ними з холодом, і їх зразу ніхто не пізнав, зелених парубків, аж поки вони не поскидали шайок.
—Ба! Та це ж наші водовози! — гукнула котрась із дівчат.
—Воло-одя! А це новенький з тобою?
—Диви, який симпатичний хлопчик! Засоро-омився!
І раптом хтось неймовірно знайомий вигукнув, наче зойкнув, неймовірно знайомим голосом:
—Йой! Васи-ильку!..
Василь з несподіванки зашлупав змерзлими повіками і, боячись повірити власним очам, не впізнаючи й упізнаючи одночасно, запитав радісно:
—Славка?!
І вже дівчина метнулася з гурту, смаглява, мов циганка, виросла перед Василем, рвучко обняла його за шию й засміялася:
—Йой! Васильку мій!.. Де ти взявся?..
Народ ошелешено притих, стооко дивився на них, білів посмішками.
—Славко… Це ти чи ні?..
—Я, Васильку… Я…
—Як же ти тут опинилася?
—А наших тут повно. У нас там тепер їсти нічого, роботи людям нема.
—Ба! Та вони давні знайомі! — озвався хтось із гурту.
—От тобі й малий, яку дівку злапав!
—Начувайся тепер, Сергію!
Тільки зараз Василь спам’ятався, що кругом люди, а він обіймається з дівчиною, і випустив її тугі теплі плечі з рук. Одслонилась і Славка від нього. Він розгублено дивився на всіх зразу й на цю смагляву дівчину з ясними-ясними, золотими очима. Славка… Боже, яка вона стала… Зовсім дівка. І гарна. Як панна Осніговська… Він аж одступився від неї до порога.