—Отак зелень дає! — вигукнув Сергій.
—Дає, дає, Сергію, — багатозначно сказала Валентина.
Крутили й ще ту пляшку, і Василь молив Бога, щоб на нього більше не показало.
—Тобі віриться, Васильку, що ми оце сидимо разом? — питала його Славка.
—Нітрохи. Мені й уві сні не могло таке привидітися. Знаєш, я ще в поїзді, як ми їхали, почув од Павла й Сергія про якусь Ярославу…
—Що ти почув?.. — сквапно перепитала Славка.
—Та нічого. Просто ім’я це згадували. Потім Володя мені каже: «Тобою зацікавилась наша Ярослава». Ну, Ярослава, то й Ярослава. Я ніколи не міг подумати, що це ти. Весь час тебе кликали «Славка». А Ярослава… — здвигнув плечима Василь.
Славка засміялася.
—Йой! Який у тебе голос. Прямо як у цілого тобі вуйка. А я чую від Володі про якогось Василя, що в них розквартирувався. Ну й спитала. Тільки я також не могла собі уявити, що се ти. Ім’я нагадало мені про тебе. А чого ж ти не написав жодненького листа?
—Про що було писати? Жили в таких злигоднях.
—А я чекала… Йой, як чекала…
—Ну, от. Не написав, бачиш…
—А Йван де?
—Забрали в Донбас на шахти. А про Владека щось чути?
—Лист був. Десь аж із Сибіру. Дід їхній помер ще в поїзді. І панни Єви немає вже…
—Панни Єви?..
—Ой, Васильку, ти так зблід… — стемніли стривожені її очі.
—Панна Єва… — затремтів Василеві голос. — Як же так? Славко?.. Це ж панна Єва!.. Пам’ятаєш, як вона мені костюмчик пошила? Панна Єва… — і раптом у нього мимоволі вирвалось: —А ти зараз така, як вона… була…
—Придумав. Вона… була красуня.
—Правду кажу. Я оце як побачив тебе, так і подумав, що ти на неї стала схожою.
—От придумав… — глянула на нього золотисто.
Скоро пляшка надокучила всім, і тоді загукали:
—Ану, канівці, давайте ще пісню грякнемо! Валю! Сергію! Зачинайте!
І Валентина, підсівши до Сергія, заспівала:
—Ну ж, Сергію! — перевела дух Валентина, й далі вони вже із Сергієм:
І вже весь гурт заробітчан сумно-сумно:
Пісня їх зігрівала, вони горнулися до неї серцем, як до рідного дому. Котрась із дівчат не витримала й розплакалася. Її кинулися втішати й відпоювати водою. Дівчина лихоманково цокотіла зубами об алюмінієвий кухоль, примовляла:
—Ой, матіночко моя рі-ідна, ой нещасна ж я, неща-асна…
—Ну, Катю! Годі тобі. Хіба ж одна ти така? Ми ж тут усі з чужих країв.
—Ой, матіночко-о… — не чула й не бачила нічого дівчина. І пісня, і тужіння цієї дівчини ще дужче збудили Василів сум за панною Євою. Панною Оспіговською…
—Пора вже, сіпнув Володя за рукав Василя. — Поки ще насмичемо тії соломи, то й на піч ніколи буде лізти.
Вони швидко вбралися.
—Ви вже йдете? — спитала Славка. — Який ти високий став, Васильку. Зі мною зрівнявся. І пасок у тебе файний. Справжній тобі жовнір.
Це була Славка з її мінливими очима, то чорними, то ясними, аж золотавими, коли з чогось радіє, з її скорим дзвінким голосом, тільки зовсім уже доросла дівчина, вродлива, як панна Єва.
—А Костя й Федь як там?
—Також подалися на заробітки. Десь під Миколаєвом.
—От би побачитись.
—А мені ти не радий, Васильку?
—Що ти, Славко? Я тепер чекатиму суботи, як Бога.
—Ми й по середах збираємось.
—У середу нас мати не пускає, —вихопивсь Володя.
—Ну й парубки! — засміялася Славка.
—Я до тебе прискочу в обід, коли коні перепочиватимуть.
—Важко тобі на водовозці?
—Байдуже. Втягнусь. А ти як?
—Я вже… втяглась.
—Ти давно тут?
—З осені.
Вони знову вийшли чортові в обійми, в сніговий крутіж, добилися до ожереду, насмикали в’язанки, вищі за себе, завдали один одному на плечі. Іти їм тепер було за вітром, він їх підштовхував у в’язанки, як у вітрила, і хлопці, провалюючись у замети, домчали додому одним духом. В’язанки лишили в сінях, щоб не вихолодити ними хату. Світла не світили, навпомацки розібрались, у Василя як на зло забряжчала пряжка на ремені. Полізли на ніч.
—Ви так зраділи з Ярославою, коли побачили одне одного, — зашепотів Володя.
—Я ж у їхніх Ходовичах від голоду спасався цілий рік.
—Та не шепчіться, я не сплю, — озвалась тітка Паша. — Аякже, заснеш, поки ви десь гам тиняєтеся?