— Ми про своє, мамо, шепочемося. Спіть собі.
—Про своє. Парубки-и. Чи вас там хоч не обижали дівки?
—Хай би спробувала яка, — засміявся Володя.
—Ніхто не перестрів із соломою?
—Який би воно біс у таку завірюху валандався?
—Ото я й дивуюсь, що найшлося два дурні, яким чогось на печі не спиться у найбільшу заметіль.
—Хіба тільки нам. Там була повна хата хлопців.
Василько лежав нишком. Прикинувся, що спить. Скоро Володя й мати затихли, а він усе лежав, і сну не було в жодному оці. Панна Єва… Панна Єва… Вона ж йому ще цілий рік снилась, як жива… «Місяцю мій ясний…»
Шелестів і шелестів сніг по склу пічного віконця, і хтось тужно голосив у причілку й у відчаї бився в шибки. І вже як засинав Василь, постала перед ним Славка: струнка, смаглява, з довгою темно-каштановою косою, майже не схожа на ту, яку він знав два роки тому. Зовсім доросла. Як панна Єва…
36
В обід Василь справді пішов на молочну ферму. Мести нарешті перестало, вітер улігся ще з ночі й розхмарилось. Мороз подужчав і став голубий на вигляд. Та Василь ішов шпарко, і йому було тепло. Ці півкілометра до корівників не зчувся коли й здолав, бо всю дорогу кидалась йому в голову думка: що він скаже першому-ліпшому, хто зустрінеться, чого прийшов. Ет, кому яке діло? Тут Славка… У першому корівнику він застав Валентину й Килину. Вони вже подоїли корів і тепер напували їх. Килина відразу ж і вкрила його мокрим рядном:
—О! Аж ось і наш парубок. Прийшов провідати нас? Молодець.
Василь знітився й хотів уже чкурнути з корівника назад, до своїх коней, та його виручила Валентина:
—Ти Ярославу шукаєш? Вона в середньому корівнику.
—Та я до Володі…
—Давно бачились? На печі вночі розминулись? — засміялася Килина. — Ой, парубче, бережи ноги, у нас тут усі дівки поділені між парубками.
—Ну, що ти, Килино, насідаєш на хлопця? Іди, вона там зараз, — сказала Валентина.
Біля середнього корівника його перехопив Володя:
—Василь? От добре. їдьмо разом на обід.
—Їдь сам. Я задержусь.
Він зайшов у корівник і побачив Павла й Палажку, які разом напували корів, гомоніли, мов пара голубів, і не бачили нічого навколо себе. Славка теж напувала своїх червоних, степових. Стояла спиною до нього в сірій куфайчині, запнута картатим платком, держала в руці порожнє відро, ждала, поки корова доп’є з другого. Василь скрадливо підступивсь до дівчини й узявся за дужку відра.
—Йой! Сергійко?.. — спитала Славка й рвучко повернулась, сяйнула ясними очима, і враз вони стемніли. — Василько?
У голосі дівчини прозвучало здивування.
—Добридень, Славко… — посміхнувсь Василь. — Ось, прийшов, як і казав.
—Ну й добре. А я думала, що то Сергій… Він має звичку отак підійти зненацька й… злякати.
—Давай, поможу, — взяв у неї відро з рук і друге від корови, пішов до чана, набрав води.
—Як гарно, що ми разом, Славко… — сказав він. — Ти рада?
—Ая.
—Я щодня приходитиму. Помагатиму тобі.
—Ти ж сам так тяжко гаруєш біля тієї криниці. Краще б оце перепочив.
Поки корова пила, він дивився на дівчину. Удень вона була ще вродливіша. Смагляві щоки підпалились рум’янцем, чорні очі тепліли, ясніли, золотіли. Це була Славка й наче не Славка. Щось було в ній нове, дуже красиве й… чуже.
—Чого ти так дивишся, Васильку? Не впізнаєш?
—Дивна якась ти. Очі твої, голос твій, а вся ти інша.
—Поганша стала?
—Що ти?.. Ти зараз така, Славко, така…
—Яка ж? — осявала йому душу очима.
—Ти файніша за… панну Єву… — раптом випалив Василь, відчуваючи, як щось зраджує в собі, але не шкодуючи, а навіть радіючи з того.
—Йой! Васи-ильку… Що ти таке говориш?
—Ба-а! Та тут помічники завелися! — почув Василь за спиною Сергіїв голос.
— А ти ж думав як? — сказала Славка. — Не всі ж ледаря корчать.
Як сяяли її очі, яка вона була прекрасна!
—Ну, що ж, малий, старайся, — сказав Сергій.
Він стояв перед ними високий, дужий, заклавши руки в кишені ошатного солдатського бушлата, біла кроляча шапка збита на потилицю, з-під неї круто вив’юнився чорний чуб, сині очі насмішкувато обмацують несклемезну Василеву постать у строчених валянках, у куфайці, підстрелено підперезаній армійським ременем.
— Я не малий тобі, —сказав Василь.
—Справді? Ну, тоді пробач.
—Йой, Сергію! Не дуже… винашуйсь. Так ти кажеш?
—Ну, ну…
—Не дуже винашуйсь, бо Василько з Володею як візьмуться за тебе, то швидко обскубуть на тобі гичку, — засміялася Славка.