Вставши з-за стола, він несподівано обняв її, щиро й гаряче пригорнув і поцілував, що аж Ганя сама здивувалася, і поїхав до робітників…
XI
Одного вечора звелів Ясь запрягати коні.
- Куди думаєш, Ясю, їхати? - спитала його Ганя.
- А хіба ж ти не поїдеш зо мною до Лемішковських? - спитав її Ясь.
Ганя на хвилинку задумалась, їй з першого разу не полюбилась ні Зося, ні Теодозя.
- Як до Лемішковських, то їдь сам. Я поїду іншим часом.
- Та й мені не хочеться, але треба. Лемішковська - дама великими забагами, хоч і з малим засобом, розуміє звичаї вищого світа. Мені не хочеться, щоб вона назвала нас простаками. Нігде дітись: доведеться бувати в їх, коли вже зачепили всі. Та ще коли б ти знала? Треба їй одвезти оте дзеркало…
- А то навіщо? - спитала його Ганя. Недомисл засвітився в її очах.
- Може, позичає нащо? на вечорок, абощо? - говорила далі Ганя.
- Ой, де там тобі! треба подарувати! Я й сам і не радий, та нігде дітись, коли слово з язика зслизло. Бачиш, на балу почала мені Лемішковська розказувати, що не взяла своєї дочіки на бал, бо ніби вона ще мала дитина…
- Гарна дитина! час на зміну матері! - обізвалась Ганя.
- Нібито вона по своєму погляду на виховання дітей мала за нечасне так рано возити її на бали. Потім вона мені розказувала, як її дочка плакала, як вона обіцялася привезти їй з балу гостинця, цукерків… І надало ж мені на той час глянути на те дзеркало! Я махнув рукою на дзеркало і… обіцяв прислати її дочці дзеркало, щоб вона тільки не плакала. Так тобі слово вислизло для комплімента! А тепер треба додержати свого слова, треба вже одвезти. Не дуже дорого коштує.
- Шкода трохи дзеркала… - промовила Ганя та й замовкла. - Одвези вже, коли обіцяв…
Дзеркало було туалетне, довго-кругле, з срібними рамами, на точених ніжках з чорного дерева. Ясь недавно привіз його з Одеси задля себе. Такого ж самого виробу, тільки трошки більше, він купив і для Гані.
Дзеркало зняли з стола, завинули в скатертину і винесли за Ясем до екіпажа.
Вже сонце заходило, як приїхав Ясь в Тхорівку. Якима не було дома. Ясь застав самих дам. І Зося, і Теодозя аж спахнули на виду, як він вступив у бідну гостинну. Вечірнє сонце через вікно освітило його розкішне, з чорним довгим вусом, вже спаніле лице, і зараз червоне проміння заблищало на срібних рамах, на блискучому склі гарного дзеркала, котре Ясь поставив на столі проти вікна і обтирав порох своєю тонкою хусточкою.
- Я додержав свого слова, привіз вашій дочці гостинця, привіз навіть конфетів, - промовив Ясь до дам і витяг з хустки зав'язаний в папері гостинець.
Швидко потім вийшла й дочка, убрана в найкоротшу сукню, щоб тільки здаватись маленькою. Вона дриґнула ногою і присіла перед Ясем, зачервонівшись. Тоді Ясь подав їй конфети, взяв її за руку, привів до дзеркала, просив заглянути туди, подивитися, чи не заплакані в неї очі! Бідній дівчині очевидячки було дуже ніяково, що з нею граються, як з малою, тичуть їй у руки конфета, ніби дитинці. Але як гість сів коло неї і почав розмовляти з нею, сміливо заглядаючи їй в вічі, вона тоді зовсім інакше поставила себе до гостя, вертіла оченятами, крутила головкою не згірше своєї матінки й гувернантки, їй здавалось, що Ясь привіз гостинці таки справді задля неї, а не для когось іншого.
Подали світло в бідненьких підсвічниках, подали і непоганий чай, та в поганому посуді. Мати вирядила дочку спати. Якима все не було; Зося й Теодозя балакали з гостем.
Зося сиділа поруч з Ясем на канапі. Вона була убрана по-буденному, але в тому недбайному убранні було знать добре виміркуване кокетство. Чорна шовкова мантиль зовсім спустилася на її стан і одслонила її шию і повні плечі. Трохи широка сукня з широкою вирізкою на шиї, яку вона надівала в спеку, пересовувалась то на одне плече, то на друге, і плечі, круглі, як великі яблука, виринали зовсім з-під сукні по черзі, неначе підіймались на терезах. При розмові Зося прихилилась трохи до Яся, і плече її виринало наверх, блищало при чорній сукні, ніби виточене з мармору. Теодозя сиділа в фотелі по другому боці Яся. Як польки, вони, звичайно, хвалили все і всіх, про кого тільки говорили, але не легенько гикалось тому, кого вони згадували й хвалили, їх хвала жалила, як жалка кропива, вже тим, шо була без міри велика. Щоб втямити їх мову, треба було приймати їх слова навпаки.
- Яка мила рідня вашої жінки! - почала Теодозя. - Яка шановна її мати, спокійна, та поміркована, та добра; вже й немолода, а така гарна, така приємна, що й сказати трудно. Її дочки здаються меншими її таки сестрами.
- А сестри вашої жінки, - підхопила Зося, - що за гарні дівчатка, що за милі! як ті пташки, все горнулись до матері.
- Я дуже рада, що познайомилась з ними, - підхопила Теодозя, - так набалакалась з ними за цілий вечір, мов з рідними сестрами.
Ясь бачив, як Теодозя присіла була коло їх на хвилинку, але зараз одскочила, неначе її хто шпигнув шпилькою.
- Яка мила особа ваша жінка! - почала знов Зося. - В неї є щось дуже симпатичне, приємне, що чарує вас таки одразу! Яка вона гарна, з тією оригінальною красою українською, з тими примітними рисами лиця, з тими чорними бровами. Я одразу полюбила її, вподобала її. Яка вона смирна! Як вона любить помірність, навіть модою нехтує, уборами жертвує задля того, щоб тільки обминути той ефект, хоч безвинний, але все-таки ефект. Так просто і так доладу була убрана.
Ясь добре тямив, що цю мову треба читати навпаки, як книжку, розгорнуту перед дзеркалом; що йому кажуть, ніби його жінка має сільську, мужичу красу, не вміє гаразд убратись по моді, хоч і має засоби.
- А яка вона господиня! - підхопила Теодозя. - Яке в неї хазяйство! Чого в неї тільки нема? Хіба одного птичого молока. Яка про неї пішла скрізь поголоска! репутація дуже й дуже приємна задля молодої хазяйки! Вона сама за всім догляне, не посоромиться піти і до пекарні, і на огород, і до молочні, і до льоху. Слуги в вас не лінуються, добре роблять при доброму догляді.
- Кому вже, кому, а мені треба позавидувати їй, - обізвалася Зося, ніби гудячи й судячи себе, але то була тільки хвала собі. - З мене зовсім не хазяйка! Що піду до пекарни, зачую дух з комина, то зараз і вчадію! Пішла б і на город - собак страх як боюсь! А з тими наймичками треба все гарюкатись, сваритись, а я ніяк не вмію обійтись із ними. Я зовсім незугарна хазяйнувати.
- А як вона обходиться з слугами! - знов говорила Теодозя. - Їй-богу, любо дивитись! Так запросто, так по любові; зовсім, як бог велів! Ой, як я люблю, як слуги сміливі в хаті, не забиті, не трусяться, як прислуговують тобі!
- Кому не подобається та патріархальність! але ж як трудно до неї вернутись в далекі віки! - перебила її Зося. - То треба великої просвіти! Я з цим тутешнім людом ніяк не полажу! Чи це село таке, чи, може, в Кам'яному інші люди; тут треба все принукувати палицею, нагаєм, та й тим нічого не вдієш.
Ясь почервонів. Зося зрозуміла, що вже переборщила трохи й переступила міру в похвальбі й облесливості, бо було знать, як на долоні, що вони мають Ганю за просту, що Ганя братається з людом, сама ходить до пекарні, на город і собак не боїться.
- А як вона вміє гостей прийняти! - хвалила далі Зося, - як вона вміє не дати вам нудьгувати ні на хвилиночку. До кожного присяде, кожному скаже приємне, привітне слово. Ой, що то за людина! Що то за щастя вам послав бог! Жити з такою просвіченою дружиною і разом з тим - з такою хазяйкою, раз у раз мати в хаті таке розумне подружжя, мати з ким розумним словом перекинутись, поговорити не тільки про щоденний клопіт, та й про речі вищі, властиві чоловікові з розумом і просвітою. Ой, як я дякую богові, що він мені послав мою милу Теодозю з нашої милої Варшави. З нею я тільки душу одведу, поговорю, поживу розумом і навіть серцем…