Потім Мідатов запросив Жадана на традиційну післяобідню прогулянку по лісу. Жаданові ці місця дуже подобались узимку: ніякої київської гнилої сирості, безсніжжя, перепадів температури. Справжня російська зима, чистий, сліпучо-неторканий сніг, а берізки пахли морозом і молодістю.
— Абдурахмане Карімовичу, — затинаючись, почав Жадан не дуже приємну для себе розмову, — як ви знаєте, я вже завершую дисертацію…
— Все гаразд?
— Все. Але… але треба думати про всі формальності: захист, відзив провідного інституту, опоненти. Хотів вас спитати — чи ви б не погодились в якій завгодно зручній для вас формі взяти в цьому участь? Адже ви провідний спеціаліст, всесоюзний бог, і ваше слово мало б велике значення для…
— Боюся, що я нічим не зможу допомогти, — повільно мовив, наче в такт своєї нешвидкої ходи» Мідатов.
Кольке почуття пройняло Жадана, занило десь під грудьми — одразу дала знати про себе виразка. Він пошкодував, що завів цю розмову.
— І на це є кілька причин, — вів далі Мідатов. — Перша. Я не погоджуюся з рядом положень вашої дисертації. Зокрема, ви не прийняли моєї теорії концентричного поширення спалаху сказу в Європі з одного центру…
— Але ж усі факти свідчать проти вашої теорії, — перебив його Жадан. — Якби ваша теорія була правильна і швидкість поширення спалаху дорівнювала сорока кілометрам на рік, сказ лисиць прийшов би на Україну через тридцять шість років, а не одразу ж після війни. Було кілька самостійних центрів зародження спалаху в Європі і в нашій країні, це очевидно.
Однак Мідатов ніяк не відреагував на цю Жаданову тираду, що свідчила про наївність майбутнього доктора наук, який гадав, що Мідатов так легко може відмовитись від своєї теорії, яку сповідував і поширював уже добрих два десятки років. Вони йшли по міцній, наїждженій лижні, яка добре їх тримала, й тому вони не провалювались.
— Крім того, — додав Мідатов, — я не вірю в те, що європейські летючі миші можуть поширювати сказ. Це дуже відповідальна заява. Ви мені й досі не передали того вірусу, що нібито був виділений з мозку людини, зараженої летючою мишею.
Зробив наголос на слові «нібито».
Штам «Лужкова» вивчала Гаркуша. Вона категорично відмовилася віддати цей штам Мідатову, хоч як його шанувала: хотіла сама докладно вивчити всі його властивості; очевидно, їхня публікація з цього питання роздратувала Мідатова, і тепер він пригадав це Жаданові. Той промовчав, згадавши, скільки разів гризся з Гаркушею, наполягаючи передати штам Мідатову й опублікувати статтю разом з ним. Нормально, подумав Жадан. Так мені й треба.
— По-друге, — сказав Мідатов, не повертаючись до Жадана, а дивлячись просто перед себе, — в мене зараз дуже погані стосунки з більшістю московських вірусологів. Моя участь у вашій дисертації може тільки зашкодити вам. Моє прізвище їх розлютить, і вони накоять вам капостей. Можуть навіть завалити через ВАК. Мідатов діє на них, як червона шматина на бугая.
Він гостро, неприємно зареготав.
Це вже було ближче до істини: видатні здібності одного з кращих вірусологів світу в дивовижний спосіб поєднувалися в Мідатові з поганим характером; доброта була перемішана з підозріливістю, блискучі енциклопедичні знання — з небажанням мати поруч з собою когось, хто хоч у чомусь дорівнював би йому; через те в лабораторії Мідатова, крім нього, ніколи не було жодного доктора наук; працювали тут переважно жінки середнього, частіше передпенсійного віку, яких цілком задовольняли безпретензійні кандидатські ступені, зарплата старших наукових співробітників і обожнювальне підпорядкування шефові; кілька енергійних, перспективних молодих науковців-чоловіків, що скуштували хліба в цій лабораторії, змушені були незабаром звідси піти, бо наштовхнулися вони на залізну, непримиренну волю Мідатова, і ніякі їхні таланти, знання, ідеї — ніщо не примусило його поставитись до них так, як цього вимагала справедливість та інтереси продовження науки про сказ. Мідатов вважав, що і його талантів, знань та ідей цілком вистачить на всю світову рабіологічну науку нині, прісно й вовіки-віків — і в цьому він був недалекий від істини. Від істини наукової, а не тої, яку породжує людська совість. Поступово навколо Мідатова виникла атмосфера ворожнечі й глухого роздратування його диктаторськими замашками. Особливо постаралися ті його колишні учні, які, пішовши від нього, самі стали згодом провідними вірусологами; отримавши всі знання, до яких їх уперто намагався не допустити Мідатов, ставши професорами, докторами наук, а деякі — членами-кореспондентами Академії медичних наук, вони не забули образ від свого колишнього вчителя, і тепер уже він відчував на собі дошкульні удари тих, кого колись скривдив. Його вже двічі провалили на виборах до академії. Лабораторію його злостиво називали «гаремом», натякаючи на особливості його вдачі. З другого боку, всі розуміли, що тільки Мідатов зі своєю одержимістю й науковими здобутками найвищого міжнародного рівня має право на звання одного із «скажених» богів світу.