Про всі ці таємниці Жадан дізнавався поступово, під час своїх численних поїздок до Москви, зустрічаючись з колегами на різних конференціях. Він довго, майже до сьогодні не вірив у всі ці розмови, думав, що Мідатову заздрять (так почасти й було), що перебільшують його погані якості, відкидав усі лихі поголоски про свого кумира, якого вважав за ідеал сучасного вірусолога, вважав за лікаря-романтика, котрий бореться самовіддано зі сказом, долаючи несправедливе упередження своїх колег. Мідатова найбільше не любили в Москві, там, де його найкраще знали. А рядові рабіологи, що приїздили на конференції з усіх кінців велетенської країни — з Узбекистану чи з Сибіру, з України чи з Прибалтики, — молилися на Мідатова, який навдивовиж демократично поводився з простими лікарями — завжди допомагав їм порадою, часто виїздив до них на консультації чи прочитати лекцію.
— І, нарешті, по-третє. — Мідатов обережно відвів убік засніжену гілку, що перегородила йому путь. — Я не можу взяти участі у будь-яких процедурах, пов'язаних із захистом вашої дисертації, з суто формальних причин: ми з вами ведемо спільні дослідження, впроваджуємо вакцину. Правилами ВАК заборонено…
— Я думав про це, — зупинився Жадан. — Ми не маємо з вами жодної спільної публікації, тому це не причина. Не обов'язково бути опонентом. Я сподівався принаймні на ваш відзив.
Мідатов теж зупинився. На ньому були шапка-пиріжок з сивого смушку, зимове пальто зі смушковим коміром. Він любив смушок, бо його батько й дід також любили це хутро. Повернувшись з фронту в орденах, — всю війну пройшов командиром протитанкової гармати, — Мідатов не застав ні діда, ні батька, нікого із своєї численної рідні.
— Ні, Євгене Петровичу, — ще раз твердо повторив Мідатов. — Не ображайтеся, але я знав, що буде ця розмова, і все вирішив. Підемо назад? Через годину мають приїхати американці і французи. Приїхав Новак. Ви що сьогодні робите?
— Поїду в Москву. Хочу відвідати будинок Льва Толстого в Хамовниках. Я ніколи там не був, — сказав Жадан, дивуючись тому, як у цьому косоокому чоловікові з тонким, одухотвореним обличчям уживається поруч чорне й світле, погане й добре. — Вибачте, Абдурахмане Карімовичу, мені дуже неприємно, що я почав цю розмову. Якби я знав, ніколи…
— Якби я був дипломатом, — мовив з гордістю. Мідатов, піднявши до неба своє вилицювате обличчя, — я б, звичайно, так не зробив. Бо ви мені потрібні. Але я людина відверта, за що страждаю. Тепер, мабуть, ви кинете випробовувати мою вакцину, чи не так?
Жадан відчув, як закипає у ньому лють.
— Невже ви такий… такий, — хотів сказати — «скажений», — що могли так про мене подумати?! — вигукнув так голосно, що з сусіднього дерева злетіла сорока, натрусивши з гілок снігу. — Як вам не соромно, Абдурахмане Карімовичу?
— Ви не ображайтесь, — примирливо сказав Мідатов, — але багато хто так робить.
— Мені неприємна ваша відмова, — сказав Жадан, думаючи про те, що знову щось важливе втрачає у житті, ще якісь його ілюзії розвіюються, наче цей сніг у повітрі. — Я завжди вважав себе вашим учнем. І вважатиму далі. Дисертацію робив під впливом ваших ідей. І думав, що ви підтримаєте мою роботу. Але я не можу все життя танцювати під вашу дудку і повторювати ваші теорії, особливо коли вони хибні. Справа в тому, що ви прекрасний вірусолог. Саме вірусолог. А я насамперед вважаю себе епідеміологом. Я учень Верхратського, і цим багато що сказано. Ви взялися трактувати епідеміологічні явища з позицій суто вірусологічних… якщо хочете — прагматичних.
Мідатов задоволено всміхнувся:
— Для мене лабораторія, практика, експеримент — головне. А все інше — фантазії.
— Це не фантазії! Це теорія! Що б ми робили, якби не було теорії? Без теорії Коперника, Дарвіна, Ейнштейна? Але не в цьому справа. Скажіть мені відверто: правда ж, ви не хочете, щоб я став доктором наук? Я бачу це. Зрозумів. Тільки чесно!