Мідатов відвів очі. Доторкнувся тонкою рукою до білокорої берізки. Над лісом зовсім низько пролетів великий пасажирський літак з випущеним шасі. В північному сніговому небі гостро зблискували його посадочні вогні.
— Не сприймайте, Євгене Петровичу, все так емоційно. Ви ж учений. Приймайте світ і людей об'єктивно, такими, якими вони є, а не такими, якими хочете їх бачити. А якщо відверто, прошу. Я проти рівності, особливо в науці. Я доктор наук, професор. Я дуже високо шаную ці звання. Мені нелегко було їх здобути. І я не хочу, щоб навколо з'явилися десятки докторів у тій галузі знання, яку я очолюю. В рабіологїї. Це знецінює мене, принижує. Я вас шаную, ваші дослідження. Але чому ви не почекали, поки Гаркуша захиститься?
От воно що, подумав Жадан.
— Вона відмовилася робити докторську, — сказав якомога спокійніше. — І ви це прекрасно знаєте. У Шевченка є такі вірші: «У всякого своя доля і свій шлях широкий». Так от у Гаркуші одна доля, в мене — інша. І я не збираюся відповідати за її долю. Вона сама її вибрала.
— А вам навіщо докторська? — неприязно спитав Мідатов. — Ви ще молодий, встигнете.
— Дякую вам, Абдурахмане Карімовичу, — усміхнувся Жадан, відчувши, як замерзли губи. — Саме так казав Брага, якого ви так не поважали. Вам приємна ця подібність?
Мідатов промовчав.
— Я роблю докторську не для грошей, — похмуро мовив Жадан, відчуваючи, як біль посилюється, віддає в спину. — Не для влади, не для кар'єри. Просто я узагальнюю свої попередні дослідження, яким віддав десять років, намагаюся їх осмислити теоретично. Роблю це чесно, ні в кого нічого не відбиваю. Ви боїтесь, що Жадан стане рівним Мідатову? Абсурд. Такого ніколи не буде. Всім відомо, що ви за своїм вкладом у науку повинні давно бути академіком, лауреатом високих премій. Але я не винний у тому, що вас не обрали, Абдурахмане Карімовичу. А дисертацію я все одно зроблю. Тепер — щоб довести вам, що я можу. Бо я впертий, як усі українці. І вашу вакцину буду випробовувати. І до вас їздити. І згоджуватись з вами там, де ви праві, і підтримувати вас. І не погоджуватись там, де ви, на мою думку, помиляєтесь. Все буде по-старому. Майже все. Тільки…
— Тільки? — повторив Мідатов, примруживши очі.
— Тільки тут щось зламалося, — Жадан доторкнувся до серця. — Я вас дуже любив, Абдурахмане Карімовичу. Ви для мене були… Вважав вас доброю, святою людиною. Не вірив чуткам про вас. Доведеться повірити.
— Вірте, вірте! — пронизливо захихикав Мідатов. — Мені все одно. Не хвилюйтеся, я не заріжу вашу дисертацію. Захищайтесь, будь ласка. Але без мене.
— Мені вас дуже жаль, — сказав Жадан. — Я ніколи не думав, що ви такий жахливо самотній.
Мідатов подивився на годинник.
— Треба йти.
Їх зусібіч обступали берізки. Жаданові здалося, що на білій корі дерев, там, де проступають вирости, де кора репається і дерево хоче народити нові гілки й не може, хтось намалював сумні чорні очі. Як на картинах Чорнодуба. Побачив Лідине обличчя, почув її тихий голос і пошкодував, що поїхав сюди, на симпозіум, що почав цю болісну розмову з нещасливим одинаком, який любить і визнає людей тільки нижчих за себе.
Треба було хоч раз у житті вчинити так, як зробив би це справжній мужчина: сісти з Лідою й поїхати. Тільки куди?
IV
Після двох днів засідань фірма Шар'є організувала для учасників симпозіуму прийом у готелі «Космос». У затишному банкетному залі все було голубе — стіни, стеля й меблі, і все породжувало почуття невагомості — і постаті з фресок, на яких були зображені неймовірні з погляду історії гібриди міфологічних давньогрецьких Ікарів й новітніх космонавтів, і блискучі алюмінієві світильники, що пливли над головами лікарів, як телекомунікаційні супутники, і тому радісний, піднесений настрій вселився в усіх, хто сюди прийшов. При вході був бар, в якому хазяйнував молодий білявий кремезняк з лицем колишнього боксера: бармен нагадав Жаданові Володю, якому так не подобалась ідея людського безсмертя. Перед баром вже стояло кілька учасників семінару, на яких звалилися болісні муки вибору: горілка «Московська» і горілка «Лимонна», джин з тоніком, томатний сік для «кривавої Мері», шотландське віскі, шампанське, червоне кахетинське вино, французькі коньяки кількох сортів. І все це задарма, за рахунок фірми Шар'є. Жадан побачив, як огрядний керівник пастерівського центру в Ірані, доктор Садек, уславлений у рабіологічному світі тим, що вперше застосував гамма-глобулін при зараженні людей вовком, не випускаючи з товстих пальців сигари (пальці його і за кольором, і за формою теж були схожі на сигари), вже починає потроху ковтати віскі з льодом, задумливо впершись своїми зволоженими карими очима у французьку перекладачку Марі, яка всіх просила називати її Машею й казала, що вона походить з Польщі. Маша була в сміливо декольтованому чорному платті; на плечі вона накинула палантин зі сріблястого хутра; Маша жваво перекладала розмову Мідатова з головою фірми — доктором Шар'є. Жану-Клоду IIIар'є було за сімдесят, і він являв собою класичний зразок процвітаючого капіталіста з телефільмів, зроблених у Москві на сюжети Агати Крісті за участю прибалтійських акторів: високий, гарний, сивоголовий, бездоганно вдягнений у темно-синю «трійку» з темно-червоною краваткою й такою ж темно-червоного хусточкою в лівій кишені піджака. Батько Жана-Клода працював лаборантом у самого Пастера — Жаданові аж дух перехопило, коли під час свого виступу на відкритті симпозіуму Шар'є показав слайди старих фотографій: наче крізь чарівне віконечко, Жадан зазирнув у зжовклий світ дев'ятнадцятого століття, побачив обличчя тих, хто розпочинав велику мікробіологічну всесвітню революцію, немовби сам побував у їхніх лабораторіях, доторкнувся до наївного обладнання тих часів — до всіх цих мідних трубок, скляних колб, перших термостатів на гасових лампах; слухаючи розповідь Шар'є про батька, про його роботу в лабораторії Пастера, Жадан зітхнув: доля скривдила його, пославши у вік двадцятий. Він набагато більше користі дав би людям, опинившись у віці дев'ятнадцятому.