— Шановні пані й панове, — сказав Шар'є, безтурботно всміхаючись, показуючи ряд молодих, набагато молодших, ніж усе інше, штучних зубів. Він тримав у руці келих з шампанським. — Я й мої співробітники щасливі, що перебуваємо тут, у Москві, у столиці однієї з наймогутніших країн світу, традиційного союзника Франції. Ми були раді розповісти вам про наші дослідження, вислухати думки рабіологічної еліти світу. Ми мали з моїм давнім другом професором Мідатовим і представниками Міністерства охорони здоров'я Радянського Союзу плідний обмін думками щодо інтенсифікації наших наукових і технічних зв'язків у галузі виробництва вакцин і гамма-глобулінів. Вчора у Кремлі я оглядав славнозвісну російську Цар-гармату і подумав: як добре було б, якби ми, лікарі з різних країн світу, мікробіологи й вірусологи, нащадки Пастера, зібралися б разом і спільно вистрілили з цієї гармати, щоб знищити на землі всі хвороби й епідемії! Наш симпозіум — один з таких пострілів. Дякую професору Мідатову й радянським колегам за російську гостинність, за вашу прекрасну матінку-зиму. — Це він сказав по-російськи: «матюшку-зімю». — Дякую всім колегам, хто вшанував наш симпозіум своєю присутністю! За здоров'я всіх!
Більше вже не було ні тостів, ні виступів; обступивши столи з царськими закусками, оплаченими фірмою Шар'є, учасники почали життєствердне діло винищення дефіцитних продуктів; біля бармена в білому кітелі знову стояли бажаючі причаститися, давні колеги кинулися в обійми одне одному, а ті, хто ще не був знайомий, мали змогу познайомитись і перекинутися словами, з'ясувати якісь не розв'язані досі питання; як це часто буває наприкінці таких зустрічей, коли до прощання залишається небагато часу, учасники симпозіуму, відкинувши вбік офіційну стриманість, яка тримала їх два дні в шорах чемності й відчуження, раптом почали бурхливо спілкуватися, — в цих коротких зустрічах, розмовах і обміні адресами, можливо, було більше сенсу, ніж у всіх доповідях, виголошених на засіданнях, бо доповіді були повністю надруковані в товстій, з глянсованою блакитною обкладинкою книзі, їх можна було прочитати, побачити ідеально викреслені графіки, тонко виконані електронні фото; але в науковій книзі не було живого слова і приязної усмішки — тобто того, що залишається в пам'яті надовго й породжує дружню відвертість при нових зустрічах. В цьому космічно-блакитному залі купчилась невеличка група професіоналів, більшість яких знали одне одного якщо не особисто, то з публікацій, і люди ці, що володіли незрозумілою для більшості мовою своєї науки, і справді були схожі на сім'ю, галасливу й багатонаціональну, але об'єднану спільністю мети: всі ці люди протиставили своє життя й знання безглуздості смерті від сказу.
До Жадана підійшов його давній приятель доцент Шврчек із Словаччини й, хитро всміхаючись, таємниче повів його до столу, біля якого стояли Мідатов, Шар'є і французи, що супроводжували свого шефа.
— Слухай, — сказав Шврчек, — поки вони вирішують глобальні проблеми, обов'язково покуштуй це. Це найсмачніша їжа в світі, даю слово, що ти ніколи такого не їв.
Він вказав пальцем на якусь незрозумілу страву.
— Що це?