Лежачи, почав відбиватися, але вовчиця своїми дужими лапами вдержувала його, щоб не підвівся з землі, й ще двічі рвала йому обличчя і руки. І ще здивувало Григора, що все відбувається в повній тиші. А де ж Тобик? Чому не захищає хазяїв? Не знав, що Тобик, паралізований тою смертельною, нещадною силою, яку несла в собі скажена вовчиця і якою гіпнотизувала все живе навколо себе, тремтів за два метри від колодязя, не сміючи навіть скавучати; однак це його не врятувало, бо пізніше, надвечір, Вітя і Катруся знайшли свого улюбленця в ямі, в якій влітку брали глину: рваною, закривавленою ганчіркою лежав на засніженому дні Тобик.
Почувши вигуки батька, у двір вихопився Вітя. Не думаючи про небезпеку, тільки хлоп'ячим своїм серцем відчувши, що з татом і матір'ю сталося надворі якесь нещастя, кинувся на спину вовчиці, почувши, як під довгою шерстю, що колола пальці, жадібно і часто дихає гаряче тіло звіра, від якого смердить падлом. Вовчиця, легко скинувши з себе хлопця і чомусь не вкусивши його, полишила батька, розпростертого на землі, кинулася до Тобика, що навіть не ворухнувся, не заскавучав з жаху, й зникла в темряві городів.
Разом з батьком, який притримував закривавленою рукою лахміття, на яке перетворилося його обличчя, вони перетягли матір на веранду. Вітя приніс відро зі студеною водою й почав хлюпати жменями їй у лице. Страху не відчував, дивлячись на щось незрозуміле, що було кілька хвилин тому любим материним обличчям, тільки згадував чомусь, як у серпні терли помідори на томатний сік, як наливали в байки цю густу, наче червона сметана, рідину.
Мати розплющила очі й прошепотіла:
— Вітю… ти живий? Де Катруся? Що з батьком? ой боже… Хто ж мене так…
— Помовчте, мамо. Вам не можна говорити. Вас вовк скажений покусав.
Вітя перший вимовив це слово: «вовк». Можливо, тому, що влітку, під час канікул, був у Київському зоопарку, бачив там живого вовка, можливо, запам'ятав цього звіра, якого показували по телевізору під час якоїсь слинявої передачі, сповненої ніжної турботи про долю добренького сіренького вовчика-братика.
А вовчиця, забувши про вовченят, залишених в яру, неподалік від річки, бігла далі, роблячи темні, незрозумілі навіть для неї кола, гнана відчаєм, тугою й лютим бажанням помститися за Сірого і рвати на шматки все живе, що трапиться на її шляху, бо того вимагала хвороба, що засіла в ній, такою була генетична програма, закладена у вірусі сказу. Забравши у вовчиці рештки обачливості й страху перед людьми, цей вірус тимчасово вдихнув у звіра, й без того дуже сильного, додаткову хижу й жорстоку спритність, перед якою не могли встояти розгублені, заскочені зненацька люди, які все ще не підозрювали про небезпеку, що насунулась на їхнє село. Вовчиця покусала ще трьох чоловік — двох доярок, що йшли на ферму, й Романа Поплавського — єдиного сина місцевої фельдшерки. Роман служив в Афганістані, хотів стати прапорщиком, але був поранений у ногу, лежав з ускладненнями у госпіталі й, комісований, тільки місяць тому повернувся до Івашківців, де став працювати шофером. Мати не хотіла, щоб Роман осів у селі, намовляла поїхати до Ворошиловграда, до дядька, влаштуватись на завод, але Роман вирішив зиму перебути в Івашківцях, а там видно буде: може, в інститут надумає вступати.