Саме заливав воду в радіатор свого старого ЗІЛа (нового йому не дали, бо знали, що він людина тимчасова), як на нього кинулася вовчиця, вибила відро з рук (її особливо лютив, доводячи до нестями, плюскіт води), одним хапком відкусила ніс і побігла далі. Ще не розуміючи, що з ним сталося, Роман притис долоню до лиця, відчуваючи, як гарячі удари крові б'ють у руку. Це сталося о шостій годині сімнадцять хвилин, бо якраз за хвилину до стрибка вовчиці Роман дивився на годинник: був у нього японський електронний годинник з підсвіткою, й щогодини грала музика, можна було вибрати одну з чотирьох записаних тут веселих мелодій, схожих на ті, що грають у Канаді під час хокейних матчів.
Петляючи поміж хатами і не знайшовши в цьому кутку нових жертв, вовчиця побігла в яр, де були її діти. Вовченята покірно виконували її наказ, чекаючи в чагарнику, неподалік від річки. Вони відчули запах крові, що йшов від матері, й почали радісно повискувати, чекаючи ласих шматків м'яса. Однак вовчиця нічого не принесла — лише в болісному нападі материнської любові кинулася їх облизувати, наказавши йти до ферми і там чекати. Одразу ж її розлютив порив вітру, від якого прокотився крижаний гомін по кущах верболозу, — вовчиця згадала те полювання, коли загинув Сірий, той, кого вона кохала без тями й кому підкорялася, забувши про всю свою силу, гордість і розум, й вона боляче куснула своїх вовченят, із жалем розуміючи, що робить негаразд, кривдячи синів Сірого, й тому, боячись, що може не стриматися й на смерть погризти своїх дітей, кинулася схилом яру вгору й вискочила на город бухгалтера Царенка, притиснувши своє дуже сіро-жовтувате тіло до стіни гаража. Почула, як у хаті рипнули двері, й на неї війнуло теплим людським запахом, й було в цих запахах щось гостро-безсоромне: вона згадала Сірого й їхні любощі, й серце її знову сповнилося ненавистю до людей, які все це забрали у неї, й вона, зціпивши ікла, приготувалася до стрибка, відчуваючи, як слина заливає її пащу.
А з хати вислизнув Суваків син, ще дебеліший за батька. Він працював у районі автоінспектором, а приїхав до Марійки Царенко потаємно, бо чоловік її вчився саме на курсах підвищення кваліфікації бухгалтерів у Вінниці й післязавтра, під Новий рік, мав повернутися. Сувак-молодший, відчуваючи в душі щасливу порожнечу від кохання, ще не отямившись як слід від Марійчиних пестощів, вирішив, поки ще темно, виярками пробігти до батьківської хати, що стояла неподалік, щоб виспатися. Жінці своїй сказав, що їде в Голодьки розбирати справу, пов'язану з аварією, що сталася тиждень тому, коли п'яний тракторист вивів раптово свого «Кіровця» на шосе, перегородивши дорогу «Запорожцю».
Саме в цю мить, коли він ще раз подумки прокручував свою дуже переконливу версію, яку мав викласти ревнивій заразі-дружині, на нього кинулася вовчиця, та не в лице, як це робила з попередніми жертвами, а ззаду, на шию: щастя, що був Сувак-молодший у шапці зимовій і добротному чорному автоінспекторському кожусі. Тільки раз угризла його скажена тварина в шию, відірвавши вухо й розпанахавши щоку.
Вже розвиднілося трохи, й фосфоричні очі вовчиці востаннє в житті уздріли світ в його сизому, сутінковому світанні, коли все поступово сірішає, стає об'ємним, все темне й безформне відкриває свої таємниці, наповнюючи ранок новими звуками й запахами. Майже в усіх хатах позасвічували електрику, мукали корови, віддаючи своє паруюче молоко людям, безжурно кукурікали півні — і всі ці прості картини життя, що прокидалося, щоб ніколи не загинути, ненависні були вовчиці своїм невмирущим радісним спокоєм й тільки посилювали передсмертну лють скаженого звіра. Очі й нюх вовчиці були побудовані неначе прилади вічного бачення, які сприймають інфрачервоне проміння, вона немовби дивилася крізь стіни цих хат, корівників, хлівів і курників: тепле, рухоме, живе, сите, беззахисне — все викликало в неї напади нової туги й невситимої люті.
II
А тим часом Вітя повів матір і батька, які човгали, як сліпі, похитуючись від болю й втрати крові, до фельдшерки Поплавської. Вона жила в тій самій хаті, де містився медпункт. Сплеснувши руками, заголосила Поплавська, побачивши закривавлені наволочки на їхніх лицях (Вітя дав батькам, щоб прикрили свої рани). Досить швидко Поплавська, людина сердечна, згадавши, що Моргуни прийшли сюди не для того, щоб слухати її співчутливі зойки, почала обробляти рани: пам'ятала, як у Старій Митниці виступав бородатий лікар з Києва, Жадан на прізвище, який приїхав розслідувати смерть Чорнодуба, і як казав він їм, що рани, завдані скаженою твариною, треба якнайшвидше промити луговим розчином. Швиденько настругала мила у мисочку, налила води й наказала Вітькові перемішувати все це шпателем, що він старанно й робив, дивлячись, як на поверхні води лопаються мильні бульбашки. А Поплавська, проклинаючи свою розгубленість, побігла до телефону й подзвонила в районну лікарню, щоб негайно вислали «швидку допомогу»» бо двох людей покусав скажений собака.