— Це вовк був! — поправив її Вітя.
— А звідки ти знаєш, що вовк? — спитала вона.
— Бо собаки не такі, — переконано сказав Вітя.
— Вовк, вовк, — хрипко підтримав сина Григір.
Тільки-но Поплавська почала діставати стерильні марлеві салфетки, щоб зробити пораненим перев'язку за всіма правилами медичної науки, як до медпункту забігла далека родичка Поплавських Горбичка, яка жила біля колгоспного двору, де стояли трактори й машини.
— Полю, лихо велике! — закричала, не дивлячись на Моргунів, наче їх зовсім не було в цій казенній кімнаті, вогко пропахлій запахом йоду.
— Що?!
— Романа вовчиця покусала скажена, він у мене в хаті сидить, зовсім осліп!
— Боже! Ромцю!
Забувши про все на світі, полишивши в хаті Моргунів і Горбичку, яка, нарешті запримітивши їхні закривавлені обличчя, пополотніла й почала хреститися, Поплавська, в чому стояла, — в білому халаті й капцях, — так і побігла по центральній вулиці, ледь освітленій поодинокими ліхтарями, а потім, щоб скоротити шлях, звернула праворуч, у виярок, яким напрямки швидше можна було вискочити до Горбиччиної хати.
Наближалася сьома година ранку — коли Поплавська дзвонила до районної лікарні, ходики, що висіли на стіні медпункту, показували за чверть сьому.
Поплавська не знала, що біжить просто назустріч скаженій вовчиці.
Побачивши щось біле й неприродне в цьому оповитому мрякою світі, внюхавши запах свіжої людської крові, якою був скроплений халат фельдшерки, почувши тяжке дихання цієї огрядної жінки, покинутої чоловіком ще до того, як народився її Роман — красень мальований, кровиночка найрідніша, — вовчиця причаїлася біля старої груші, розчахнутої торік блискавкою. Вирішила кинутись у лице тій двоногій істоті, що наближалася, ляскаючи капцями: кидок у спину вовчиці не сподобався, не дав їй він жаданої радості, тільки полишив по собі гидкий смак вовни, коли прокусила Сувакові кожух, й породив ще дужчу мстиву спрагу завдати своїм ворогам болю.
Стрибнула в лице фельдшерки Поплавської, відчуваючи з люттю всю хворобливу недосконалість цього стрибка: хоч і розірвала щоку цієї істоти, але не повалила її на землю, як того бажала; вирішила ощадливіше витрачати сили, не робити зайвих кидків, й тому, куснувши жінку в ногу, вовчиця побігла далі, у напрямку ферми, де часто бувала — кілька разів зарізала там телят, а тепер мала зустрітися там зі своїми голодними вовченятами; досить їй гасати по селу, треба дістати дітям своїм свіжини.
А в медпункт надходили щораз нові й нові поранені: тут хазяйнувала Горбичка, яка відчула незручність від того, що Поплавської немає на місці, і малий Вітя Моргун, який з поважним виглядом, як отой професор медицини, що його недавно показували по телевізору, пояснював усім, що треба рани промити мильним розчином.
Довелося налити ще один тазик води й підстругати туди мила.
Їздовий Михайло Савчук, як завжди, перебував в ідеальному стані духу, бо зрання встиг уже причаститися; жив сам, ніхто йому в цьому ділі не перешкоджав, хата хоч зяяла порожнечею, як поламаний ящик з-під пляшок, зате Михайло був тут сам собі голова; за все своє безтурботне, веселе життя сім'єю так і не обзавівся, все часу не стачало, бо інтересніше йому було просиджувати вечори у чайній, де завжди знаходились охочі послухати Михайлові побрехеньки про пригоди на Півночі, як золото там копають. З оповідань Савчукових виходило, що без нього не було б золотого запасу СРСР. Не відзначаючись ні зростом, ні красою, ні якимись іншими фізичними якостями, Михайло відростив довгі вуса-стрілочки, кінчики яких любив підкручувати, кажучи, що він — як той суворовський гренадер, для якого рідний брат барабан, куля — дура, а штик — молодець. І нікому не казав Михайло, що, коли служив у п'ятдесяті роки на Півночі, ні з якими кулями й штиками не мав справи, а був собаководом. Чогось стидався казати про це Савчук, боявся, що засміють у селі, прозвуть гицелем.
Бадьоро, по-гренадерськи розмахуючи руками й сам собі приспівуючи марш, ішов Савчук на ферму, щоб запрягти свою тачанку й вивезти гній. Заправився він у самий раз, «для настроєнія», як казав, не закусивши нічим, звісно, бо в хаті нічого не було з їжі: дівчата на фермі нагодують, молока дадуть, сиру й хлібця свіжого.