Наспівуючи: «Нє плач, дівчьо-го-онка, пройдуть дощі, солдат верньо-го-ться, ти тільки жди…» — Савчук побачив, як на слові «жди» з-за дірявого паркану, що огороджував школу (паркан мав цілком символічний характер, лише пунктиром позначаючи шкільні володіння вкупі з баскетбольним майданчиком і туалетом), вискочив великий собака й кинувся йому назустріч.
— Ну, ну, — помахав йому пальцем Савчук, — ти в мене диви. Я нього не люблю. В мене все чьотко!
Й затнувся, побачивши, як темне тіло у повній тиші знялося в повітря й полетіло назустріч мізерному Савчуковому лицю. Ще не розуміючи, що діється в цьому зимовому світі й що він сам робить, Савчук, керований напівзабутим професійним вишколом собаковода, миттєво зробив стійку, склавши перед лицем навхрест руки — наче був на тренуванні у товстому ватяному халаті і стрибала на нього вівчарка Ельза. Вовчиця вгризлася в його руки, але так і не дістала до вусів; розлючена, забувши про необхідність берегти сили, ще тричі кидалася вона на Савчука, й тричі бравий їздовий відбивався від неї «чьотко», як потім розповідав усім у селі.
Втомившися, вовчиця, задихаючись, знову перетнула шкільний двір і, ніким не помічена, звернула в провулок, що вів до ферми. Тут, збуджена теплими запахами худоби, вона накинулася на двох доярок — літніх жінок, які жили неподалік на околиці й не чули всього того лементу тривоги й страху, що вже пронісся над Івашківцями. Жінки заголосили й, відбиваючись од звіра, побігли до корівника, до якого залишалося метрів двадцять. А звідти, почувши їхні крики, визирнула доярка Тоня Сувак, однофамілиця Сувака, яка ніякого відношення до заступника голови колгоспу та його сина не мала, навіть їхньою далекою родичкою не була. Тоні Сувак йшов двадцять сьомий рік, а вона все ще дівувала, бо з хлопцями негусто було в Івашківцях, а тих, хто якимсь дивом залишився у селі, відлякувала Тонина могутня статура: була Тоня вища і вдвічі ширша за будь-якого найсильнішого хлопця. Колись на районних змаганнях штовхнула вона ядро так далеко, що прибіг якийсь засмиканий обласний тренер, обіцяв їй золоті гори, якщо почне тренуватися, поїздки за кордон, та не схотіла Тоня займатися цим марудним ділом, соромно їй було перед людьми напівголою жбурляти цю безглузду чавунну кулю — навідріз відмовилася. Кругле й безброве лице її, ніс картоплею й світлі очі завжди випромінювали добродушне здивування й задоволення життям, і тільки мати знала, як часто Тоня плаче по ночах, коли велике сильне тіло її струшується від бажання любові й материнства.
Вовчиця кинулася на Тоню, але стрибок вийшов уже не такий раптовий, влучний і сильний, як дві години тому, не дотяглася вона зубами до людського обличчя, й Тоня встигла обхопити шию звіра обома руками. Стискаючи треновані в доїнні пальці, що м'яко поринали в товщу шерсті, Тоня не втримала на витягнутих руках вовчицю й впала разом з нею на угноєну землю, покотилася, не відпускаючи звіра, який гаряче дихав на неї, вишкіривши ікла, й гарчав, задихаючись. Міцні руки дівчини все дужче стискали горло скаженої вовчиці, яка лапами дряпала Тонине лице, б'ючись у конвульсіях. Прибіг фуражир Грушко з вилами й почав з геканням вганяти гострі зубці в жовтувато-сірі боки скаженого звіра. Вовчиця жалібно заскавучала, відчуваючи, як щось вогненне, наче блискавка на небі, проходить крізь її тіло, від чого дихання зупиняється, тільки біль рве нутрощі, — і її передсмертне завивання почули її діти, її вовченята, які, хоча мати їх і покусала, все одно любили її й слухняно прибігли до ферми, сховалися біля напіврозсипаної скирти соломи, налякавши мишву, що кинулася урозтіч. І ось тепер вовченята бачили, як люди вбивають їхню матір, чули її стогони і тремтячими худими задами притискалися до соломи, намагаючись влізти в кольку скирту, тільки щоб не чути і не бачити цього страхіття.
Закусивши язик, що посинілим загостреним кілком стирчав з закривавленої пащі, мертва вовчиця лежала, витягнувши задні лапи, лякаючи людей, які її обступили, розмірами свого важкого, обліпленого соломою, гноєм і глиною тіла.
Важко дихаючи, стояла над нею Тоня Сувак, не вірячи своїм очам, вдивлялася в свої розчепірені пальці: вперше в житті їй довелося вбити когось, бо нікого досі Тоня ще не зобидила — ні курки, ні гуски, ні поросята, ні корови, ні людини, ні на кого ще руки своєї не піднімала. Тепер не розуміла, як змогла стискати шию цій потворі, в якої і шиї нема, бо голова вовча одразу переходила в м'язистий тулуб, вкритий густою і жорсткою шерстю.