— Буде зроблено, — записав Огородник.
Куля підійшла до вікна й наче вперше побачила цей застиглий зимовий світ. Здивовано обвела всіх поглядом своїх карих нестаріючих очей і пророкотала:
— Товариші… Завтра Новий рік… Уявляєте? А я й забула… Спасибі, Євген Петрович нагадав. Тут не тільки Новий рік, тут як тебе звуть забудеш… Отак і живемо, отак і мучимось… Це перший Новий рік зустрічаю без чоловіка, — зітхнула вона.
Всі помовчали, думаючи про ріку часу, яка ніколи не зупиняється ні на мить, не замерзає навіть у найлютіші морози, стрімко несучи свої води в Невідоме і Вічне.
IV
Перший секретар Старомитницького райкому партії Степанець одразу ж прийняв їх, перервавши нараду. Цей невисокий, лисіючий чоловік чомусь нагадав Жаданові отого білявого співробітника Гідрометеоцентру, який по телевізору провіщає погоду, тільки, на відміну від погодного ворожбита, Степанець не усміхався приємно, не намагався сподобатись відвідувачам. Скорботні зморшки вічної заклопотаності пролягли по його обличчю від качиного носа до підборіддя.
Познайомившись з гостями (разом з Жаданом до райкому прийшли доцент Семенюта і Діна Кротова, супроводжувані Огородником і Кулею), Степанець всадовив їх за столом засідань, сів поруч з ними, на секунду обхопив долонею високе чоло, зітхнув, потім уважно подивився на них і сказав, наче вибачаючись:
— Бачите, яке нещастя… Хто б міг подумати? Якби мені ще кілька днів тому сказали — не повірив би. Тут у світі таке діється, космос, електроніка, вже готуємось двадцять перше століття зустрічати, — махнув рукою туди, де виблискував холодним жовтуватим екраном телевізор, — а в Старій Митниці, бач… вовки скажені бігають. Здається, все вже тут бачив: і посуху, і повінь була позаторік величезна, і зима рання, а цього… В чому причина? — глянув він Жаданові у вічі. Як людина реальна, людина дії, Степанець на все хотів отримати точну, вичерпну відповідь, у всякій справі знайти конкретних винуватців чи, навпаки, героїв.
— Те, що сталося у вас, — сказав Жадан, — випадок унікальний, єдиний на Україні за останні десять-п'ятнадцять років. Вовчих укусів у таких масштабах у нас давно не було. В усякому разі, я не бачив. Головною небезпекою досі були лисиці.
— Чому ж саме у нас, в Старомитницькому районі? — допитувався секретар.
— Це випадковість. Але кожна випадковість є виявом певної закономірності. Це повинно було статися. Не у вас, так в іншому районі. Яка різниця?
— Різниця є, — загула Куля. — Хтось інший страждав би. Не ми.
— А закономірність полягає в тому, що за останні роки кількість вовків на Україні різко збільшилася, — вів далі Жадан. — Якщо на початку сімдесятих років їх було щось близько сотні на всю територію, то тепер маємо понад тисячу вовків. За дуже неповними даними. Це наслідок нашої доброти, нашої турботи про хижаків, нашого самовдоволення. А джерело інфекції є. Скажені лисиці. Вони кусають вовків, ну і… Два місяці тому у вашому районі був випадок сказу.
— Знаю.
— Я приїздив сюди, заходив у райком, хотів звернутися особисто до вас.
— Так, так, мені доповідали. Мене, на жаль, не було, Я їздив з делегацією до Ефіопії.
— Ота лисиця, що вкусила Чорнодуба, теж бігала коло Івашківців. Там стаціонарне вогнище сказу. І дуже активне. Місця для цього ідеальні. Переліски, яри. Багато лисиць, вовки є. Я ставив питання про проведення негайних облавних полювань у районі. Зустрічався з вашими мисливцями, лісниками. Але ніяких заходів не було вжито.
— Ксеню Григорівно! — строго повернувся секретар до Кулі.
— Наш охотовєд, отой Зямкало, сказав, що в області категорично заборонений відстріл лисиць. Торік мишей багато розмножилось, а лисиці мишей винищують, — пояснила Куля. — Крім того, ніхто з цих ледарів не хоче йти на полювання. Нащо їм ноги бити, за нещасною лисицею ганятися? Краще кабана до дерева прив'язати й застрелити. Або лося безневинного.
— Добре, добре, — перервав її Степанець. — Що ж тепер робити?
— Треба негайно ліквідувати активне вогнище сказу в районі, — сказав Жадан. — Підняти на ноги всіх мисливців. Повбивати вовків. До речі, від тої вовчиці залишились вовченята. Вони щоночі приходять до ферми, людей лякають. Мені в Івашківцях доярки розповідали.
Згадав, як виступав на зборах активу колгоспу, як уважно слухали його люди, а потім він ходив по фермі, — було парко, й весь час потіли окуляри, — й доярки з інтересом придивлялися до нього, наче прийшов він до них з іншого світу.