— За мамою плачуть, — зітхнула Куля. — Хоч і вовки…
— Їх треба вбити, — жорстоко сказав Жадан. — І чим скоріше, тим краще. Вони, без сумніву, теж заражені.
— Скажіть, а ви впевнені в тому, що там взагалі сказ був? — спитав секретар, наче ухопившись за останню надію.
— Дозвольте? — підняла руку Кротова, наче відмінниця на відкритому уроці. — Діагноз підтверджений обласною ветеринарною лабораторією.
— Оскільки рельєф у вас складний і вовкам є де ховатися, треба взяти вертоліт, — продовжував Жадан. — Не виключено, що тут бродять вовчі зграї. Крім того, треба перестріляти всіх собак в Івашківцях. Жалко, але треба. Можуть бути нові випадки сказу. Бо ми не знаємо, скільки всього тварин вовчиця покусала. А щеплення собак ветеринарна служба вела вкрай незадовільно.
— Ну, а з людьми що? Там такі люди постраждали, — зітхнув Степанець. — Надія Моргун. Це ж гордість району, передова наша доярка. Роман Поплавський. Хочемо обрати його секретарем партійної організації колгоспу. А Тоня Сувак? Це ж справжня героїня. Я дав вказівку нашій газеті уславити її. Невже може статися щось погане?
— Робимо, Віталію Федоровичу, все, що в наших силах, — втрутився в розмову Огородник. — Дуже нам допомагають у цьому представники міністерства — професор Жадан і доцент Семенюта.
Задзвонив чорний телефон, що стояв на невеличкому столику обіч письмового стола секретаря райкому. Степанець швидко підняв трубку:
— Так. Слухаю, Іване Кузьмичу. Так, так. Буде зроблено. З будівельниками ще нічого не вирішили. Звичайно, звичайно. Що? Саме зараз у мене товариші з цього питання, Чотирнадцять чоловік, Іване Кузьмичу. Є тяжкі… Хто ж знав? Все, що треба, робимо. Іване Кузьмичу, нам потрібен вертоліт. Хоч на один день. Так. Для полювання на вовків. На кого вийти? Обов'язково. А якщо відмовиться, я тоді вас потурбую. Добре? До побачення, Іване Кузьмичу.
Степанець повернувся до столу, за яким сиділи медики. Постояв перед стільцем, задумливо спершись на спинку.
— Ми в цьому році вже раз прогриміли на всю область. Процес над Євдокимовим, директором цукрозаводу. Тепер завершуємо рік скаженою вовчицею. Що за напасть? — Помовчав. — Товариші з Києва і області, мабуть, роз'їдуться по домах? Адже завтра Новий рік, — напівствердно-напівзапитально сказав.
— Я сьогодні їду, — підтвердив доцент Семенюта. — Тут у вас прекрасні хірурги, обійдуться без мене.
— Я, мабуть, теж додому, — сказала Кротова. — А після Нового року повернуся.
— Я залишаюся. — Ще кілька хвилин тому Жадан не знав, що вчинить саме так, адже вводити препарати потерпілим могли і без нього. І, щоб переконати не так присутніх, як самого себе в правильності свого рішення, додав: — Я перевіряю новий препарат. Крім того, від гамма-глобуліну можуть бути ускладнення. Мало що… Все може бути.
Степанець вперше широко усміхнувся — йому сподобалось те, що цей бородань залишається в районі. Спокійніше, коли спеціаліст поруч.
— Ви як влаштувалися? — спитав.
— Нормально.
Секретар почав прощатися з медиками.
— З наступаючим Новим роком вас, товариші. Бажаю щастя і здоров'я. Щастя вам і здоров'я. Щастя. Здоров'я. Федоре Кириловичу, — сказав він Огороднику, — товариш з Києва залишається на Новий рік. Ви ж подбайте про нього, щоб усе було як слід.
— Буде зроблено, Віталію Федоровичу.
— Спасибі, що приїхали в тяжку хвилину, — секретар міцно потиснув руку Жаданові. — Доброго вам Нового року. Коли що треба — дзвоніть.
V
Надвечір, коли старий рік разом із згасаючим світлом свого останнього дня віддалявся від Старої Митниці, почався снігопад. Містечко наче помолодшало, прикривши свої старовинні цегляні будиночки, вимерзлі, оголені садки, толеві дахи сараїв, вибоїсту бруківку вулиць білою сніговою ковдрою, яка на певний час затримала прихід темряви, — але водночас і постарішало на кілька віків, наче повернувшись до свого первісного хутірського дрімотного вигляду, до свого прадавнього простого призначення надати притулок жменьці людей, які осіли на цих землях, захистити їх від холоду й заметілей; містечко, в якому колись жили селяни, козаки, шляхтичі, купці, священики й шинкарі, а тепер працівники агропромислового комплексу, вчителі, лікарі, представники сфери обслуговування й торговельної мережі, робітники цукрозаводу, міліціонери й школярі, знову, як і сотні років тому, потрапило у владу зимових сутінків і хуртовини, і снігова, морозяна, притемнена година розвела людей по домівках, сповнила їхні серця тихою радістю тепла, чекання святкової вечері, зустрічей з рідними і друзями, новорічних телевізійних програм. І, звичайно, ніякий сніг, ніякі замети, в яких завтра доведеться прокопувати стежини, ніяка правічна зимова ніч не в змозі були пригальмувати рух часу чи змінити його напрямок — повернути назад, до тих часів, коли Стара Митниця була і справді митницею, що належала в шістнадцятому столітті брацлавському воєводі Стефану Потоцькому й, стоячи на перехресті шляхів, якими сунули зі сходу на захід, із заходу на схід купці — вірмени, німці, євреї, поляки, українці, молдавани, греки, росіяни, — давала чималі прибутки своїм володарям. Жадан подумав, що жителі цього маленького містечка, яке давно втратило всяке стратегічне й торговельне значення, обурились би, коли хоча б на годину зламався телевізійний ретранслятор або вимкнути електрику чи подачу води. Минуле прекрасне лише в ностальгічних спогадах романтиків.