Стояв у коридорі хірургічного відділення, дивився на завірюху за вікном, чекав Ліду, яка закінчувала перев'язувати Тоню Сувак. Остання перев'язка в цьому році, подумав. Тільки б пережити перші двадцять-тридцять днів. Випередити вірус. Тільки б подіяли гамма-глобулін і метафен. Бадяк сьогодні запропонував для кращого психологічного клімату розмістити хворих інакше — за сімейною ознакою: в окремій палаті покласти Надю й Григора Моргунів, ще й Вітю підселити до них (Віті вирішили призначити кілька уколів, як при ослиненні); окремо покласти матір і сина Поплавських. Мовляв, хворі почуватимуться набагато впевненіше, швидше загояться рани, та й антирабічне лікування дасть добрий ефект, Огородник підтримав цю ідею й запитально подивився на Жадана.
Той не погодився.
Чому? А якщо, не дай боже, щось почнеться? Ви собі можете уявити стан близьких, коли з палати доведеться винести… Огородник замахав руками. Що з вами? Не наврочте на нашу голову, Євгене Петровичу. Ми й так прогриміли, можна сказати, на весь Радянський Союз. Будьмо оптимістами.
А сніг усе падав і падав за вікном, і дедалі впевненіше почувалася ніч. Жадан вдивлявся у своє відображення в шибці, наче в чорному дзеркалі, що вело в безмежність; бачив старе, втомлене, напівпрозоре, як на картинах Чорнодуба, обличчя: воно зараз належало не лише йому, але водночас і цій глибокій, засніженій темряві, в якій ховалися береги річки, яри, узвишшя й стіни старовинного монастиря; обличчя Жадана, наче з поганої перебивної картинки, тьмяно накладалося на простори України, де лютувала зараз хуртовина.
Побачив, як виникло поруч ще одне напівпрозоре обличчя, ще одна тінь, що тихо, наче рентгенівське зображення люблячої душі, засвітилося на цьому дивному вечірньому екрані, де суміщалися речі непоєднувальні — вічні й тимчасові, примарні й цілком реальні.
Поруч з ним стояла Ліда. Від неї пахло йодом і пеніциліном, але, можливо, це йому тільки здалося.
— Все. Я скінчила.
— Що на тому березі? — спитав він. — У монастирі?
— Винний завод. Гнали подільське плодоягідне. Інакше кажучи — шмурдяк. Готували нам кадри пацієнтів. Правда, тепер їх наче перевели на соки.
— Ви їсти хочете?
— Хочу, — винувато посміхнулася вона.
— Може, повечеряємо разом?
— Це я вас повинна запросити. Ви гість… Може, зайдете? Ми удвох з дочкою, мама вже поїхала…
— Ні, ні, дякую, — поспішаючи, щоб не передумати, відмовився він, уявивши, як на Новий рік він, старіючий бородатий дядько, входить у незнайомий дім, як дивиться на нього щербата Люда Гаврилюк, здогадуючись про щось, непокоячись, але до кінця ще не розуміючи, м ця чужа людина вдерлася в їхнє тихе життя.
Вони вийшли з лікарні й пішли головною вулицею в напрямку готелю, — дім, в якому жила Ліда, стояв далі, біля колишнього костьолу, де розмістилася спортивна школа. Вітрини пошти світилися холодним люмінесцентним світлом. Усередині було порожньо. Він згадав свій дзвінок до Олі як щось абсурдне й неможливе сьогодні, так наче не з ним це сталося, не в його житті.
— Я ще раз запрошую вас, — зупинився він перед входом до готелю.
— Я не хочу в ресторан.
— Боїтесь, що вас побачать зі мною? Вона кинула на нього свій дивний погляд.
— Не боюсь. Просто не люблю ресторанів. Крім того, зараз там місць немає. Знаєте, як у нашому містечку люблять гуляти? Як справжні купці.
— В мене знайомий директор, — наполягав він, згадавши коричнево-чорного Михайла Михайловича, але тут же пошкодував, уявивши, як дивиться крізь нього цей хитрюга, що поділяє всіх людей на потрібних і непотрібних, як лицемірно розводить руками: пробачте, лікарю, але сьогодні такий день, що не зможу викроїти вільного місця.