У світляному конусі, утвореному ліхтарем, зливою струмували сніжинки; Жаданові здалося, що цей беззвучний білий потік — наче лінійний прискорювач часток, в якому можна експериментально довести відносність часу і простору. Сніг заліпив скельця його окулярів. Довелося скинути, щоб протерти. В короткозорій розмитості побачив Лідине тонке обличчя, вибілені снігом брови, відчув її напруження, переляк і чекання. Надів окуляри й рішуче взяв її за руку, як тоді, коли вів її берегом Либеді.
— Лідіє Василівно, ну прошу вас, зайдіть до мене, вип'ємо кави. Я не можу так просто відпустити вас у такий вечір. — Для переконливості він подивився на годинник. — Хоч на кілька хвилин.
Вона мовчки пішла за ним.
Як тільки вони увійшли у кімнату (здається, це був той самий номер, що і в листопаді), він, не вмикаючи світла, поцілував її — вона відповіла йому, обхопивши шию обома руками, наче прощалася з ним назавжди. Цей поцілунок тривав дуже довго — йому здалося, що вже минув рік старий, і новий, і все минуло, були лише її обійми, все зникло — і сніг на її рудому комірі й шапці, й темрява у дій кімнаті, і всі, кого він знав і пам'ятав, Зупинився стрімкий рух часу, залишилося тільки калатання їхніх сердець — десь далеко від них, назовні, а всередині нічого, крім входження його в її таємні світи, в її жіночу ніч, не було.
Раптом несподівано і важко, як удари палиці по голові, задзеленчав телефон. Вони здригнулися й розімкнули обійми. Важко дихаючи, Ліда сіла на диван, скинула з голови шапку й почала струшувати сніг. Він тремтячою рукою з острахом взяв трубку і тримав, не притуляючи до вуха, наче звідти могло ось-ось пролитися щось липке.
— Алло, хто це? — гукнула трубка чоловічим басом.
Він мовчав.
— Алло, мені потрібен Євген Петрович!
— Я слухаю, — ледве вимовив він.
— Євгене Петровичу! — зраділо вигукнула трубка з такою резонуючою силою, що він відставив її ще далі від вуха. — Це Огородник!
— Щось сталося? — приречено спитав Жадан, розуміючи, що в цій чортовій Старій Митниці йому роковано самі лише неприємності.
— Ні, — зарокотала трубка. — Просто ми з дружиною хочемо вас запросити в гості до себе. Зустрінемо разом Новий рік. Буде Бадяк, ще кілька друзів. Посидимо, те-се, поговоримо, що на світі білому діється. Я пришлю за вами машину, добре? Жінка мене мало не побила: чого ж ти, каже, його одразу до нас не забрав? Як же він, каже, сам Новий рік зустрічатиме? Збирайтеся, Євгене Петровичу. Через півгодини машина буде внизу чекати. «Волга» санітарна. Добре?
Так наче довго готувався до цього запрошення й давно вже обміркував відповідь, Жадан вимовив легко, майже автоматично:
— Щиро дякую, Федоре Кириловичу, але я вже зайнятий. В мене тут виявилися друзі моїх родичів, я йду до них. Я погодився, тепер незручно відмовлятись.
— А хто ж вони? Я тут усіх знаю, — поцікавився Огородник.
— Навряд чи ви знаєте. Він відставний полковник авіації, воював разом з моїм дядьком.
— Надєждін? Він живе біля будинку культури?
— Ні, ні. Васильєв, — імпровізував Жадан. — Ви його не знаєте.
— Що ж, — зітхнув Огородник; Жаданові здалося, що з полегшенням. — Жаль. Бажаю вам веселого Нового року, Євгене Петровичу!
— Вам теж і вашій дружині.
Жадан поклав трубку на стіл, щоб ніхто не подзвонив більше. На циферблаті ледве розрізнив стрілки: звідтоді як ступив сюди з Лідою, минуло сім хвилин.
VI
О першій годині ночі року нового, поклавши дочку спати, Ліда знову прийшла до нього. Снігопад, мабуть, уже вщух, бо на її шапці й комірі не було ні сніжинки. В її обличчі, як і в погоді, теж сталася зміна — з'явилася в ньому якась урочистість, що здивувала його. Потім Жадан зрозумів: Ліда підфарбувала губи, поклала зеленкуваті тіні на повіки. Вперше бачив її такою.
— З Новим роком, — поцілував її. — 3 новим щастям. Бажаю тобі здоров'я і добра всякого. І щоб цей рік був для тебе найкращим у твоєму житті.
— Вам теж усього найкращого, Євгене Петровичу.
— Хіба ми ще не перейшли на «ти»? — здивувався.
— Я не можу… так одразу…
— Лідіє Василівно, Лідіє Василівно, — він знову поцілував її. — Чому ви така дивна?
— Тому що я боюся вас… тебе втратити. — Вона подивилася йому просто в очі, і в погляді її він побачив любов і тривогу. — Тому що не вірю у своє щастя. Боюся, що це сон і що ось-ось я прокинусь. І тебе не буде. Нічого не буде.
— Я тебе люблю.