— Я теж, — просто сказала вона. — Ще тоді, коли побачила тебе в області, на семінарі.
— Що?
— Це було восени рік тому, ні, тепер уже позаторік. Пам'ятаєш? Ти розповідав про зараження від летючої миші, але не твоя наука мене вразила, відверто кажучи, вона залишила мене байдужою, а те, як ти казав про ту дівчинку нещасну…
— Лужкову.
— Так, Лужкову. Я ніколи цього не забуду. Відтоді ти почав мені снитися…
— А я тебе й не помітив… Як це могло статися? Чому? — розгублено мовив вів.
— Як же ти міг мене помітити? Ти, такий великий і розумний, а нас вісімдесят чоловік… Хто я для тебе? Чому саме я? Не можу зрозуміти. І повірити в це не можу.
— Великий, — всміхнувся він, — Якби ти знала, який я малий і слабкий, який нерішучий, як усього боюся…
— Це неправда. Ти сильний і сміливий.
Став навколішки перед нею (вона сиділа на дивані) й поклав голову їй на коліна, наче блудний син, що повернувся нарешті з мандрів до рідної домівки; відчув легкий доторк її руки, яка повільно, з любов'ю пестила його волосся. Тепер уже не було слів і шепотів, однак ще не надійшла таємниця наближення і кохання, те мовчазне зішестя у тимчасовий світ людського безсмертя. Незрозуміло, як зникло світло в цьому казенному готельному номері, як опинилися вони поруч, як тіла їхні, яким уже не заважав одяг, ніщо не заважало, знайшли в темряві одне одного, як стрімко й напружено відбрунькувались усередині них ті парості, ті тремтливі початки, з яких виростають квіти; поступово і невблаганно, томливо й приховано, блукаючи по теплих пагорбах ночі, він сам увійшов у цю весну, в її соромливо відкриті світлі брами, увійшов, скинувши з себе все закляте, старе й зимове, весь тягар своєї втоми, болю свого і споминів; непереможна ідея Життя охопила його, підкорила своїй владі, освітивши все спалахом небаченої сили — майже на межі смерті, дала йому розуміння і темряви, й сліпучого світла, в яких водночас перебував, зволожених росою весни пелюсток і нестримної сили лету над власним відмираючим існуванням; раптом, наче після шалених обертів центрифуги, до якої кинула його снігова завірюха цієї дивної новорічної ночі, після запаморочення й ширяння у невагомості, Жадан відчув не лише своє щастя, а й щастя цієї жінки, яка була з ним, у ньому, яка стала неподільною частиною його власного Я; зрозумів, що вона сповнена ним, як річкова заплава у травні водою, і це відчуття, що він ще комусь потрібний, що може ще комусь принести щастя, було майже нестерпне, болісно-солодке й приголомшливе, наче відкривалося йому на небесах якесь тайне одкровення, якого ще не спізнала жодна людина на землі. Вперше ця істина відкрилася йому тут, у цьому засипаному снігами містечку, у цю новорічну ніч, з цією напівзнайомою жінкою.
— Любий, — тихо простогнала Ліда, — як мені добре з тобою… Як добре… Я хочу померти і більше не знати нічого…
Почала віддалятися від нього, немовби і справді її душа тихо відлітала в інші світи, прагнучи заспокоєння й відпочинку. Він подався за нею, швидко перейшовши прозорі межі сну, за якими не було нічого, крім забуття й нерухомості. Час зупинився.
…Ліда рвучко підхопилася, сівши в ліжку, перелякавши його, й увімкнула настільну лампу, Наче луна після грому, накотилися на нього тривожні удари власного серця.
— Що? Що сталося?
— Здалося, що Люда плаче… Що приступ почався в неї. Котра година?
Він подивився на годинник:
— Пів на третю.
— Я піду. Вона може злякатися…
— Почекай. Зараз щось тобі покажу. — Він встав на ліжку й\задер голову, щоб знайти слід від черевика. Вона теж підвелася, притулилася до нього й почала дивитися на стелю.
— Що там?
Але сліду не було. Той, хто ходив колись по стелі, обминув цю кімнату. Або забрав свої сліди з собою, щоб не лякати людей можливістю неймовірного:
— Господи, — вона склала руки на грудях, рожево підсвічених знизу лампою. — Ти тільки подивись, що робиться в кімнаті.
Їхні речі, немовби розкидані ураганом, лежали всюди: на столі, дивани на підлозі і стільцях. З ресторану долинала гучна музика, — як раніше вони її не чули? Тільки грали тепер не пісню про перукарку в білому халаті, а якусь італійську мелодію.
— Я вже піду, — сумно подивилася вона на нього.
— Звичайно, звичайно.
— Якби ти знав, як не хочеться…
— Я проведу тебе.
— Ні, ні, — рішуче сказала Ліда. — Не треба. Я не хочу, щоб про тебе говорили. Ти не знаєш, що таке маленьке містечко.
— Мені все одно. Тільки тобі не було б неприємностей. Бо я все ж таки знаю, що таке маленьке містечко.
Відчинивши дверці шафи, на внутрішній поверхні яких висіло дзеркало, вона зачісувала волосся. На ній було темно-фіолетове шерстяне плаття, яке добре пасувало до її худенької постаті, оливкового відтінку шкіри й чорного волосся. Він підійшов ззаду, обійняв її й поцілував тонку, беззахисну шию. Так постояли вони перед дзеркалом, наче на тимчасовій шлюбній фотокартці, яка існувала лише одну мить й залишиться назавжди в їхній пам'яті. Немовби зрозумівши цю гірку істину, Ліда причинила дверцята шафи й повернулася до нього. В очах її були сльози.