— Якби ти знав, як я люблю тебе, — сказала ледь чутно, і якби вона казала щось інше, як тоді, в хірургічному відділенні, він би, можливо, не зрозумів її слів — довелося б напружувати слух, але зараз він зрозумів усе; зрозумів — і злякався сили пристрасті, якою сповнені були слова і погляд цієї жінки. — Бажаю тобі щастя. Ти найсильніший, наймудріший, найкрасивіший на всій землі.
— Оце вже неправда, — посміхнувся він, — і я протестую проти такого дрібного підлабузництва.
— Ти просто нічого не розумієш. Ти навіть уявити собі не можеш, як ти відрізняєшся від усіх цих Бадяків і Огородників, які оточують мене. З Новим роком, любий… Подзвони мені, я завтра чергую.
Він згадав тих, укушених і спотворених вовчицею, які лежали в хірургічному відділенні, зустрічаючи Новий рік на чужих лікарняних ліжках. Почуття провини ворухнулося в його душі: подумав, що не має права на щастя, доки люди ці перебувають під загрозою смерті. Але одразу ж відігнав цю думку як наївну і безглузду: чи комусь потрібна така жертва?
— Я прийду завтра у відділення, — сказав він, подаючи їй пальто. — Треба взяти кров у хворих. Я хочу визначити рівень інтерферону й антитіл. — Дуже боюся за Моргунів.
— Не проводжай, не треба. — Поцілувавши його, вона квапливо вийшла.
Її хвилювання передалося йому: що скажуть про неї в цьому містечку, де кожний її знає, де шепоти й плітки ширяться блискавично, розходячись концентричними колами, наче хвилі від кинутого у воду каменя. Уявив, як сонна чергова дивиться на «дохтуршу», як безпомилково вираховує, до кого вона приходила. Ліг одягнений на ліжко ницьма, уткнувшись носом у зім'яту подушку, й відчув знайомий гірко-осінній запах її парфумів. І чомусь одразу згадав Олю, і йому стало соромно, наче безжально зрадив він жінку, тепло якої ще полишилося тут. Зарипіли двері, й він злякано скочив з ліжка: це шафа чомусь відчинилася, блиснувши дзеркалом, яке вже не мало в собі нічиїх зображень, відбиваючи саму лише порожнечу.
VII
Жадан ще не знав (про це дізнався пізніше, коли розповіла йому по секрету фельдшерка Поплавська, яка не спала тої ночі), що саме в ту хвилину, коли згадував він тих, хто лежав у хірургічному відділенні старомитницької районної лікарні, у жіночу палату тихо прослизнув Григорій Моргун й, поблукавши, немов сновида, поміж ліжками, знайшов свою жінку Надію. Став на коліна перед ліжком і обережно доторкнувся до жінчиного плеча, теплого й м'якого, наче свіжа хлібина.
— Надю, чуєш? Надю, — прошепотів. Простогнавши уві сні, в якому весь час на неї кидалися чорні вовки, вона ледь розплющила очі.
— Хто? Що таке?
— Це я, Надю.
— Григоре, ти?
— Я.
— Що з тобою?
— Нічого. Просто Новий рік, Надю.
— Краще не було б його…
— Не кажи так, Надю, гріх це. — Він поцілував дружину в плече. — Все буде добре, Надю, ось побачиш. Лікар з Києва казав…
— Григоре, де все поділося? — пошепки спитала вона.
— Що все?
— Щастя. Було, а тепер нема. А коли воно було, ми не розуміли, що то щастя.
— Ще все буде, — сказав Григір, поклавши руку їй на живіт, наче хотів відчути, як ворушиться їхня дитина. — Надю, я хочу тобі сказати, що я… завжди з тобою буду. Ти не сумнівайся. Я тебе дуже люблю, ти була й будеш гарна мені, найкрасивіша. Ти тільки не плач, не побивайся так. Лікар з Києва казав, що так не можна, це дуже вредно. Ти не одна зараз… А ще ж Оксана і Вітя. І я.
— Григоре, Григоре, — тяжко зітхнула Надя. — Як тобі там у палаті?
— Все добре. Тільки оцей Савчук хропе, як свиня, спати не дає… а так — навіть подобається. Виразку обіцяли мені підлікувати. А головний лікар казав, що видадуть нам путівки у санаторій. Уявляєш, Надю? Поїдемо вдвох з тобою, адже ніколи не були. На море…
— А як дітей залишимо?
— Бабу Корнійчиху попросимо.
— Фантазер ти в мене, — вперше посміхнулася Надя. — Ти йди вже, а то прокинеться хтось із жінок, злякається.
Він поцілував її в живіт і груди, підвівся.
— З Новим роком, Надю.