Розділ восьмий
І
А через три дні захворів Роман Поплавський.
Ішла одинадцята година ночі, й Ліда вже збиралася йти від Жадана: боялася залишати на ніч дочку саму. Але він не відпускав, просив ще трохи побути. Лежав, міцно пригорнувши її до себе, втративши відчуття їхньої окремішності, бо тепер усе було спільне — їхні тіла й душі, слова і думки. Ліда пошепки, на вухо, розповідала йому історію свого життя й одруження, коли у двері хтось неголосно, але рішуче постукав. Вони замовкли. Ліда полохливо притиснулась до нього, мовби шукаючи прихистку. Жадан вирішив не відповідати — може, хтось помилився номером? Але стук повторився, був довший і голосніший.
— Не пускай нікого сюди, — прошепотіла Ліда. — І не вмикай світла.
Вона пірнула під ковдру, як мишка, і йому стало смішно.
— Хто там? — спитав, ледве стримуючи сміх.
— Євгене Петровичу, це з лікарні. Відчиніть, будь ласка.
Він трохи прочинив двері. Побачив знайому ще з осені медсестру Марусю, яка працювала тепер у відділенні. Стояв, загорнувшись у жовте плюшеве покривало; уявив усю недоладність і дикість свого вигляду. Наче буддійський монах, подумав. Чортзна-що.
— Бадяк просить, щоб ви прийшли негайно. Захворів Поплавський.
— Що?! Поплавський?
— Так.
— Що з ним?
— Бадяк казав, щось незрозуміле. Просив вас прийти.
— Зараз прийду. А чому не подзвонили?
— Та у вас телефон не працює. — Маруся пом'ялася трохи й сказала: — А ще Бадяк просив передати, щоб Лідія Василівна теж прийшла. Там з переломами мужчину привезли, треба робити операцію, він сам не впорається…
— Добре, — буркнув Жадан, зачиняючи двері. Служба інформації в цьому містечку поставлена непогано. Підійшов до письмового стола, намацав у темряві телефон. Трубка лежала поруч. Ліда поклала, подумав він. Відчай охопив його. Поплавський… Телефон відключити можна. Смерть — ні. Невже це сказ? Невже такий короткий інкубаційний період? Сім днів. Все може бути, бо може бути все.
Коли він прибіг у відділення (Ліда мусила хоч на кілька хвилин заскочити додому), біля ліжка Поплавського вже стояли Огородник, Бадяк, завідуюча інфекційним відділенням і лікар-невропатолог. У палаті горіло світло, стривожені хворі не спали, розуміючи, що діється щось незвичне. Поплавський весь горів, температура сорок, він марив і стогнав.
— Неврологічний статус? — спитав Жадан.
Лікар-невропатолог стенула плечима:
— Болі в голові і ділянці носа. Більше нічого.
— Гідрофобії немає?
— Давали пити чай… начебто п'є.
— Негайно переводимо в ізолятор, — сказав Жадан. — Можливо, грип. А можливо…
— Що матері скажемо? — спитав Огородник.
— Що грип, — сказав Жадан, бажаючи сам повірити в це, та не повірив: болі в місці укусу не обіцяли нічого доброго. І почав проклинати себе за те, що не дав цьому хлопцю метафену. Але тоді препарату не вистачило б для Надії і Григора Моргунів.
Поплавського перевели в ізолятор інфекційного відділення, туди, де помер Чорнодуб. Літня жінка-санітарка, що приходила восени до Жадана і весь час злякано обмацувала тоді свою шию, була тепер у масці й гумових рукавичках. Підвела Поплавського до ліжка, дбайливо підгорнула подушки.
— Лягай, синочку, бідненький ти мій, де це на тебе взялося, ось так, ось так, обережно. Зараз я тобі чайку дам, з ложечки тебе напуватиму…
Але Поплавський відмовився, простогнав тільки, що голова болить, і заснув.
— Може, менінгіт? Як ускладнення від укусу? — висловив припущення Жадан.
— Менінгіальних знаків поки що нема, — сказала лікар-невропатолог. — Почекаємо до ранку.
У Жадана залишалося тільки чотири ампули метафену, і він гарячково вирішував: що робити? Якщо це сказ, то метафен не допоможе. Тобто не існувало ніякої теоретичної можливості. Але… Може, існує можливість позарозумова, ірраціональна? Якщо забрати ці ампули у Моргунів, вони отримають неповний курс… Це небезпечно. Всі холодні раціональні міркування були проти того, щоб дати Поплавському метафен. Однак Жадан, дивуючись собі, безглуздю свого вчинку, лаючи себе за це, наказав ввести дві ампули метафену Поплавському негайно. А дві вранці.