Він схопився руками за обличчя, намагаючись зірвати пов'язку, але няня розімкнула його руки й обережно поклала голову на подушку.
— Синочку… синочку, не можна так… страждалець ти мій рідний. За що тебе так? Лікарі, — повернула вона до тих, хто мовчки стояв у цій палаті, своє прикрите марлею обличчя — тільки очі блищали, — та зробіть же щось, рятуйте його, бачите, як хлопець мучиться…
Раптом Поплавський розплющив очі й осмислено глянув на них. Привиди тимчасово відступили від нього.
— Де я? — спитав. — Що зі мною? Де мати?
— Ти в лікарні, — відповіла завідуюча інфекційним відділенням Галина Федорівна. — Трошки застудився. Зробимо уколи, буде краще. Ти їсти хочеш?
— Хочу,
— А пити?
Гримаса болю пробігла по лицю Поплавського, так наче він хотів проковтнути щось, та не міг.
— Хочу.
Проте пити вже не міг: тільки-но поставили перед ним склянку чаю, як почалися корчі. Останні сумніви Жадана зникли, це був сказ, його блискавична форма. Незабаром почнуться паралічі, потім… Але ін'єкцію метафену він не відмінив, його покликали. У коридорі приймального відділення стояла незнайома дівчина років дев'ятнадцяти. Біляві брови, біляві вії, сині, немовби залиті весняною повінню, очі й рум'янці на всю щоку, як буває це в тендітних дівчат з ніжною шкірою.
II
Дівчина мовчала, зі страхом, як здалося Жаданові, не зводячи з нього очей.
— Ви до мене? — спитав він.
Вона кивнула й продовжувала мовчати. Здалася йому схожою на школярку сьомого класу. Чисте й злякане дитя, яке невідь за які гріхи викликали до директора школи. Тільки він її не викликав.
— Я вас слухаю, — сказав він і подумав, що зараз вигляд у нього як у професора Скидана, коли підійшов до нього на бульварі Шевченка.
— Це правда… що з Ромою… що сказився він?
— Хто вам сказав?
— Це правда?
— Ви ким йому доводитесь? — спитав Жадан, спохмурнівши.
— Мені сказали, що ви професор… що з Києва… і що все знаєте… Це небезпечна хвороба?
— Я вас питаю: ви хто? Його родичка? Чи хто?
— Я… я… ми любимо одно одного… збираємось одружитись…
— Тобто наречена? — так, наче сидів в якійсь бюрократичній установі, тупо допитувався Жадан, намагаючись відтягнути час, коли доведеться сказати правду.
— Я дуже за Рому хвилююсь. — Жаданові здалося, що іній встелив її очі, бо з волошкових вони стали світло-сірими. Хоча, можливо, вся справа була в сонці, яке знову почало свою сліпучу роботу над Старою Митницею.
— Становище дуже серйозне. Треба бути готовим до всього. — Він повернувся, щоб іти, щоб не дивитися більше у вічі цій чистій дівчині, але вона міцно схопила його за рукав халата.
— Стійте. Професоре, скажіть правду… тільки все. Я мушу знати… Може, треба якісь ліки? Я дістану, ви не думайте… В мене дядько в області, в облспоживспілці працює, він усе може. Торік матері дістав ліки дефіцитні… глівенол називаються.
Який же це дефіцит, подумав Жадан, вириваючи руку, але вперте дівча не відпускало його. Не породжуйте безпідставних надій — знову в його пам'яті спливли слова професора Сокол. На щастя, в коридорі нікого не було. Він зупинився.
— Він помре післязавтра. У нього сказ.
— Що? — скрикнула дівчина, й лице її стало гнівним, а очі почорніли. — Ви… ви… брешете! У вас самих сказ… Він абсолютно нормальний. Абсолютно! Розумієте це? Якщо хочете знати, вчора я була в нього, хоч мене не пускали. В мене подруга тут працює, я з нею домовилась. Він абсолютно нормальний. Як ви смієте вигадувати таке! Рома сміявся, жартував… ми… ми з ним… Як вам не соромно. Хіба можна бути таким жорстоким?
— Ну, чого ви мене мучите? Я хочу помилитися. Мрію. По-ми-литися. Вам ясно? Це той випадок, коли я хочу бути брехливим пророком… І коли так буде — плюньте мені межи очі, я витруся й буду щасливий, що помилився. Я не хочу відбирати у вас надію, але й не маю права брехати.
Рум'янці зникли з її обличчя, стояла приголомшена, все ще не вірячи йому.
— Як це так — післязавтра? Що? Труна? Могила? Так швидко? Післязавтра… Дозвольте мені з ним побачитись.
Правилами інфекційних відділень таке категорично заборонялось.
— Дозвольте, — наполягала дівчина. — Це дуже важливо.
Післязавтра, подумав він. Завтра він втратить свідомість.
— Дозволяю, — сказав Жадан, почувши, наче здаля, свій далекий і мертвий голос.