Вона рвучко підвелася, передала хлопчика дочці в руки:
— Тримай. — І кинула гостям: — Пішли.
Як була в халаті, не вдягаючись, повела їх у двір до обшарпаного сарая з великими, наче на веранді, вікнами. Грюкнувши клямкою, відчинила двері. На них війнуло запахом оліфи, лаку і фарб.
Посередині сарая стояв мольберт, на якому вони побачили майже викінчену картину: два дерева — дуб і тополя — з обличчями чоловіка й жінки тяглися гіллям своїм, схожим на руки, одне до одного, але так і не змогли подолати відстань, що пролягла між ними. Попід деревами замість палого листя лежали пласкі людські очі.
Сарай усередині виявився досить світлим і охайним. На його стінах висіли не менш дивні картини: квіти з обличчями людей (Жадана особливо вразила троянда, в якій ховалося й віддзеркалювалося лице вродливої молодої жінки), якісь химерні споруди з золотими банями, що замість вікон вдивлялися в глядача широко розплющеними тривожними очима; на одній з картин змальовані були чорна річка й моторошно безживні береги, а посередині річки човен, повний людських очей. Всі постаті і предмети на Чорнодубових картинах були напівпрозорі зеленкуватими й рожевими тінями вони накладались одна на одну, проростаючи міражами, дивними снами, від яких уранці стає радісно й сумно.
— Ось де всі наші гроші, — показала жінка. — І все його життя. Весь час він убив на це… Стидно людям показувать… А мені лишилися діти й борги. Що тепер мені робити? Хто оце страхіття купить? Кому воно потрібне?
— Він вчився малювати? — спитав Жадан.
— Де там, — скривилася жінка. — Хіба не бачите, що не вмів? Я йому казала: ти хоч би для клубу щось намалював, копійчину б якусь заробив… На заводі його просили стінгазету намалювати або плакати… Куди там! Мені, каже, неінтересно. А оцю мазанину малював день і ніч, день і ніч… Ось і домалювався.
Тільки тепер вона почала гірко плакати, пучками пальців змахуючи сльози зі щік.
Жадан і Афанасьєв вийшли у двір, стали, тупцюючи, перед сараєм. Сніг, що випав учора, швидко танув, відкриваючи поверхню землі, листяне й трав'яне її покриття. Жадан вдарив носком черевика по острівцю мокрого снігу — вусібіч розсипалися крупні, наче погано помелена сіль, сірі снігові зерна.
Виплакавшись, жінка Чорнодуба акуратно причинила двері й накинула на них клямку.
— Так ви лікарі? — наче отямившись від сну, спитала здивовано, немовби вперше їх побачила. — То що, в мого чоловіка справді був сказ?
— Мабуть, що так, — сказав Жадан.
— Тоді йдіть звідси й більше не приходьте, — почала відштовхувати їх у спини. Розпатлана, з мокрим від сліз, зблідлим ураз лицем вона дихала в їхні спини люттю, кидаючи слова важкі, як каміння, і найстрашніше було те, що вона не кричала тих слів ненависті й розпачу, а мовила тихо, майже пошепки, як крізь сон:
— Лікарі з Києва… Чого ж ви раніше не приїхали, Васі не врятували? Пізно ви прийшли сюди. Тепер не треба… Ідіть звідси, щоб не бачили вас мої очі. Лікарі… Ходять тут, а Вася мій на тому світі… Я цього так не полишу… оркестру не дали, Васю вбили, а тепер прийшли, бач, питають. Інтересно їм… Під суд всіх віддам… всіх до одного…
Вони швидко, майже бігцем, посунули стежкою до УАЗа, що зупинився метрів за п'ятнадцять від дому Чорнодуба, а коло хвіртки залишилася стояти жінка з мертвим, нерухомим обличчям і щось шепотіла, наче сама з собою розмовляла.
VI
Зібралися в кабінеті головного лікаря старомитницької лікарні. Був це високий лисий хірург на прізвище Огородник; впевненою горою здіймалася над столом його постать у білому халаті з закасаними рукавами; руки міцні, як у гирьовика, вкриті золотистою шерстю. Разом з Жаданом до головного лікаря прийшли Кротова, Куля і Афанасьєв. Бадяк їх уже тут чекав. Жадан розповів про наслідки розслідування і розлючено сказав, що він змушений буде скласти спеціальну службову довідку про неподобства, виявлені в Старомитницькому районі, й відвезе її в Київ — передасть особисто заступнику міністра охорони здоров'я.