— Все буде добре. Їй зроблять уколи для профілактики. І все. Їй ніщо не загрожує.
Потім не витримав, спитав:
— Невже ви не бачили подряпин на її руці?
— Хіба вона коли що скаже? — ковтала сльози жінка Чорнодуба. — Я не видержу, коли що з нею…
— Заспокойтеся, ми все робимо, що треба. Тільки потім, після вакцинації, дивіться — бережіть Ніну. Ніяких перевантажень, ні переохолоджень, ні перегрівання. Зрозуміло?
— Та я… ради неї… все, що треба… з роботи піду, коло неї сидітиму… Вона вірші пише… така здібна, малює… Вся в Васю… Спасибі, лікарю…
Він повільно пішов до готелю. Зайшов по дорозі на пошту, розміняв карбованець, отримавши жменю зовсім новеньких, сяючих монет по п'ятнадцять копійок, і ступив у кабіну міжміського автомата, де панував важкий запах комори, в якій тримають старе ганчір'я… Набрав номер Олі. Довго не відповідали, потім він почув її голос — єдиний з мільйонів усіх голосів світу. Вона ніколи не казала «алло», а тільки «слухаю».
— Слухаю, — сказала вона, і йому здалося, що вона стоїть поруч, що він чує її дихання.
Він мовчав.
— Слухаю, — повторила Оля. В голосі її були надія й радість. Він мовчав. Після довгої паузи вона спитала: — Це ти, Юро? Я тебе слухаю, Юро!
Вій квапливо повісив трубку.
У гастрономі навпроти пошти купив булку, кефір і холодну, слизьку пачку сиру. Прийшовши до готелю, попросив у чергової чаю, повечеряв і сів дописувати службову довідку про випадок смерті громадянина Чорнодуба В. І. Писав усе, як було, називаючи прізвища винуватців. Потім, не роздягаючись, ліг на ліжко і так лежав, втупившись поглядом у стелю, на якій раптом помітив слід від чоловічого черевика. Не повірив своїм очам, увімкнув світло в люстрі й став на ліжко, щоб краще роздивитись. Він не помилився: ледь помітний слід від великого черевика проступав на білій поверхні, наче хтось прогулювався по стелі для приємності чи з якоїсь іншої життєвої потреби. Вимкнувши верхнє світло, знову впав горілиць на ліжко, прислухаючись до галасу й музики, що лунали знизу. Його кімната містилася якраз над рестораном. Музиканти почали грати гучну, веселу пісню, і спочатку Жаданові здалося, що він збожеволів; прислухався уважно — ні, не помилився: чоловічий голос дуже виразно виводив слова про якусь перукарку, що в білому халатику йде по перукарні й відрізає пасмо золотого волосся — либонь, з голови співака? — щоб сховати на грудях, а потім знову йде і знову відрізає — цього разу його вуса, і знову ховає їх у себе на грудях. Жадан чекав — що ж далі відріже ця перукарка-фетишистка і куди вона це добро сховає, але пісня закінчилася, й залунали захоплені вигуки й оплески тих, хто танцював у ресторані. Нормально, подумав він.
Пролунав різкий телефонний дзвінок, і він схопився рвучко з ліжка, відчуваючи важке биття серця. Невже Оля? Як вона дізналася?
— Слухаю, — сказав він.
Почув незнайомий тихий жіночий голос:
— Євгене Петровичу, я ввела гамма-глобулін. Ніякої реакції не було. Вона добре перенесла.
— Це хто? — злякано спитав він.
— Це Гаврилюк, лікар-хірург. Вибачте, що я вас потурбувала. Яку вакцину мені вводити — Фермі чи Мідатова?
— Звичайно, Мідатова, — відповів він. — Нам ще поствакцинальних ускладнень не вистачало.
— Дякую, — сухо сказала Гаврилюк і поклала трубку, хоча він ще щось хотів у неї спитати.
Жадан роздягнувся й ліг, знаючи, що зараз почнеться напад жорстокого безсоння, яке нічим не можна буде подолати, бо музика гупала, і йому здалося, що танцюють над ним, а не під ним, що танцюристи шкварять ногами так, що сліди на стелі проступають, а невідомий співак уже двічі повторював пісню про перукарку в білому халатику. Збирався вже піднятись, ковтнути таблетку еленіуму чи супрастину; весь час згадував те худе пташеня Ніну, потім думка його ковзнула далі, на фотокартку, що лежала під склом в ординаторській кімнаті. Зрозумів, що незнайома щербата дівчинка — дочка тої лікарки, Гаврилюк: той самий, що і в матері, дивний, трохи зизуватий погляд. Став пригадувати, як звуть її, але не згадав, бо заснув одразу, змучено занурившись у темряву, що вже давно панувала над Старою Митницею.
Упродовж віків сказ вселяв у душі людей містичний жах — і породжує його надалі. Ознаки цієї хвороби такі зловісні й характерні, що віддавна увійшли в колективну пам'ять людства, в його міфологію, казки й легенди. Найперша згадка про сказ міститься в кодексі законів Ешнуни стародавнього Вавілону за 2300 років до нашої ери; в Біблії міститься опис п'яти головних ознак хвороби в собаки; за десять віків до н. е. Гомер у своїй «Іліаді» устами Тевкра називає Гектора скаженим собакою. Клінічні ознаки захворювання описували Демокріт (500 р. до н. е.) й Арістотель (322 р. до н. е.); у першому столітті нашої ери Корнелій Цельс дав докладний опис захворювання людини, який нічим не відрізняється від клінічної картини сказу, що її спостерігають сучасні лікарі. Змінився світ, впала вавілонська вежа, замість язичництва в Європі поширилось християнство, відмерли в муках, повстаннях і війнах рабовласництво й феодалізм, було винайдено паровоз і пароплав, перші літаки кинулися в небезпечний лет, прогриміли дві світові війни, вибухнули атомні бомби, людство вийшло у космос, комп'ютери й телебачення заполонили світ, багато хвороб зникло з лиця землі, з'явилися не бачені за ефективністю методи лікування, — а сказ залишився тим самим, що й тисячі років тому: абсолютно невиліковною хворобою, яка вражає центральну нервову систему і викликає так звану гідрофобію — водобоязнь.