У зв'язку з посиленням інтересу в останні роки до «Книги померлих» — пам'ятки тібетської писемності часів раннього середньовіччя — один з дослідників (Є. П. Жадан, 1981) звернув увагу на опис жахливих видінь, які нібито з'являються померлому. У натовпі страшних чарівниць і богинь приходять: зі сходу Сімхамука — кольору темно-червоного, з головою лева, тримаючи в пащі труп; з півдня — Вягримука, червоного кольору, з головою тигра, що викривлює у лютій гримасі губи; з заходу — Шрігаламука, чорна, з головою лисиці; в лапі тримає вирвані кишки, що їх пожирає, облизуючи кров; з півночі — Шванамука, темно-синього кольору, з головою вовка, обидвома руками підносить до пащі трупа й поїдає його. І хоч «Книга померлих» застерігає, що всі ці потвори виходять з мозку людини й їх не треба боятися, дослідник, одначе, звернув увагу на те, що в міфологічному переліку названо саме тих хижаків, які переносять сказ, стаючи джерелом інфекції для людини.
Сказ з давніх-давен був відомий слов'янам. Російська назва «бешенство» означав «одержимий бісом». В «Житії Андрія Юродивого», пам'ятці візантійської писемності IX–XI століть про юродивого (божевільного), що лежав голий на вулиці, мовиться: «3ряще на нь человеци, глаголаху: се нова бешенина». З апокрифічних пам'яток легендарно-релігійної літератури XI–XII століть можна зробити висновок, що в Київській Русі вовків було так багато й укуси їх такі поширені, що це викликало повальний сказ у людей. На думку видатного дослідника етнографії й фольклору професора Д. І. Яворницького, українська назва «сказ» походить від слов'янського дієслова «казити» («искажать»), а це в свою чергу йде від санскритського «каш» (порівняй — «проКАЗа»).
Почуваючись безсилими перед зловісною загрозою сказу, наші пращури вигадували різні способи вигнання біса, іноді за допомогою легендарних птахів Садяржиці чи Сакаржиці, інколи вдаючись до замовлянь: «На морі, на океані, на острові Буяні, стоїть крутая гора, на крутій горі росте дуб-стародуб, під тим дубом-стародубом лежить цеп залізний, обвитий навколо дуба, до цього цепу прив'язаний старий біс, собака; ой ти, собако, старий бісе, вгамуй свій лютий гнів, свій кусючий зуб; якщо вкусиш мене в біле тіло, пустиш свою чорну слинь в мою гарячу кров, то прийду до тебе з билом залізним, вижену тебе, бісе проклятий».
Народ створив багато прислів'їв, присвячених цій хворобі: «Собака, як сказиться, з двору біжить, щоб хазяїна не вкусить»; «Собака з жиру казиться»; «Баба гірш од скаженого їжака: хоч не вкусить, так наляка»; «Було б сказитися, як тобі було три года, а тепер шкода»; «Мов та скаженюка»; «Скаженому псові уступайся з дороги»; «Де ти був, як собаки казились?».
Від глибокої давнини аж до відкриття Пастера в 1885 році було запропоновано тисячі способів боротьби з цією хворобою — від абсурдних і шкідливих до таких, що не були позбавлені здорового глузду.
Так, у І столітті н. е. Пліній Старший рекомендував при укусі скаженим собакою присипати рани попелом голови цього собаки або хоча б жмутом спаленої шерсті. Звідти походить вираз — «з поганого (лихого) пса хоч шерсті жмут». Не кращим був спосіб, опис якого знайдено в Ромнах у 1776 році в одному з домових українських лікувальників: «Якщо кого собака скажений укусить, зараз палити рака річкового, ізделать прошок, дати больному того прошку хоча й мало в чом ні єсть випити; буде здоров». Найраціональнішим способом запобігання сказу в давнину стало припалювання ран або промивання їх сечею, сольовими розчинами й настойками різних трав.