У 1855 році генерал-губернатор Подільської, Волинської й Київської губерній вислав повідомлення губернаторам південно-західних губерній та підвідомчих їм установ про спосіб лікування укусів скажених тварин, запропонований винахідливим селянином з характерним прізвищем Кабанець. Спосіб Кабанця ретельно розглядався поважними професорами на засіданні медичної ради в Києві, його дозволено було опублікувати й застосовувати у військових госпіталях: укушене або подряпане скаженим вовком чи собакою місце посипалося порохом і запалювалося…
Пожаліймо наших пращурів, яким доводилося терпіти такі муки, схилімо голови перед незліченними жертвами однієї з найстрашніших хвороб світу. Бо воістину справедливими є слова Антона Павловича Чехова: «Немає хвороби жахливішої, яка б завдавала стільки мук, як водобоязнь. Коли вперше мені довелося побачити скажену людину, я днів п'ять потім ходив як ошалілий і зненавидів тоді усіх у світі собачників і собак».
Поворотним пунктом в історії цієї особливо небезпечної інфекції стало створення Луї Пастером та його учнями — Ру, Шамберланом й Тюїльє — першої антирабічної вакцини (1883) й успішне випробування її на людях (1885). За роки, що минули від винаходу пастерівської вакцини, від сказу було врятовано мільйони людей в усіх країнах світу на всіх широтах — від Якутії до Кейптауна, від Бразилії до Нігерії й Таїланду. Ім'я Пастера сяє найяснішою зіркою на небосхилі людських звершень, людської непокори перед сліпими, жорстокими силами природи. Після антирабічної з'явилися інші вакцини, які, певно, врятували більше життів, ніж пастерівська, такі, як вакцина проти дифтерії, кору, туберкульозу, поліомієліту, але вакцина проти сказу була перша; Пастер відкрив і сформулював головні природничо-наукові принципи одержання профілактичних препаратів, він негайно впровадив своє відкриття в практику, у тяжкій боротьбі зі скептиками довівши власну правоту, і тому саме Пастер став символом сил Добра, що ведуть віковічний двобій із силами Зла. Вдячне людство звело десятки пам'ятників цій замкнутій людині з важким характером, яка фанатично любила свою вітчизну й ненавиділа Пруссію за ту ганьбу, що її спізнала Франція у війну 1870–1871 років. У світі відкрито сотні пастерівських інститутів і станцій, які продовжують добротворчу справу великого француза; тисячі вулиць у містах більшості країн світу носять ім'я Луї Пастера.
Але незважаючи на те, що більшість людей, особливо у великих містах, вже зовсім забули про загрозу сказу, а переважна частина молодих лікарів ніколи не бачили, цієї хвороби, поодинокі випадки сказу трапляються — або внаслідок легковажності чи невігластва тих, хто був укушений, але своєчасно не звернувся по медичну допомогу, або…
Сказу можна лише запобігти. Вилікувати цю хворобу неможливо. Всі спроби лікувати сказ за допомогою найсучаснішої реанімаційної апаратури й сильнодіючих препаратів у США, Аргентіні й деяких інших країнах закінчилися невдачею. Ця обставина докорінно відрізняє сказ від інших недуг світу, створюючи навколо цієї інфекції особливий психологічний клімат смертельної небезпеки, породжуючи страх і непевність у кожного, хто був укушений невідомою твариною. Сказ не знає чудотворних винятків, випадкових, незрозумілих зцілень, химерних і радісних поворотів сюжету, йому притаманна тупа, жорстока, механічна послідовність виконання смертного вироку. Це пов'язано з особливими властивостями вірусу сказу. На думку одного з дослідників (Є. П. Жадан, 1982), вірус цей, схожий на пістолетну кулю, в одним з найдавніших на землі і вражає не тільки тварин, а й рослини; давніх пращурів цього вірусу можна знайти у кажанів і гризунів; але самим собою — вірусом смертельної хвороби — він став лише з появою класу хижаків, цієї найагресивнішої, наймобільнішої групи тварин, яка для поповнення своїх життєвих ресурсів використовує енергію крові і м'яса своїх жертв, причому жорстока атака, укус, загризання й пошматування противника стали головним засобом існування хижаків; в ході еволюції вірус сказу спеціалізувався на слинних залозах і нервовій системі хижаків. Для того, щоб вірус не загинув, його треба передати: передача відбувається шляхом укусу, із слиною; ураження вірусом сказу центральної нервової системи хижаків призводить до посилення їхньої агресивності й жорстокості: чим більше хижак завдасть тяжких укусів невинним жертвам, тим більші шанси у вірусу сказу поширити свої володіння, не загинути; це замкнене коло хвороби, ця похмура естафета смерті триває тисячі років. У працях А. К. Мідатова (1978) та Г. К. Гаркуші (1980, 1984) зверталася увага на ряд особливостей вірусу сказу, зокрема на посилення його здатності швидкого проникнення в нервову систему, по якій він посувається у напрямку спинного й головного мозку. Драма відбувається серед повного спокою й благополуччя: людина ще повна життя, вона ще охоплена повсякденною суєтою, побутовими турботами, думає про майбутнє, про якісь звичайні життєві радощі й перешкоди, ще ніщо не віщує наближення трагедії, а у вищих центрах координації й управління — спинному й головному мозку — вірус сказу вже штурмує нейрони один за одним, окуповуючи великі пласти високоорганізованої, найчутливішої нервової тканини, руйнує складне господарство клітин, неначе лісова пожежа, що залишає по собі випалену землю і чорні стовбури дерев, і за кілька днів це, спочатку непримітне, низове тління спалахує неспинним передсмертним вогнем: починаються перші клінічні ознаки сказу.