Радянські, японські, американські й західнонімецькі дослідники (Н. М. Кроль, 1936, Шиндлер, 1959, Мацумото, 1963, Мерфі, 1976), які вивчали за допомогою оптичних і електронних мікроскопів патологоанатомічну картину сказу, були вкрай здивовані невідповідністю між зовнішніми, ще ледь помітними ознаками цієї хвороби й картинами внутрішнього винищення, що відкрилися перед ними: перші симптоми хвороби проглядали лише тоді, коли фактично вірус сказу вже повністю й безповоротно зруйнував центральну нервову систему в найвразливіших, життєво необхідних місцях — корі головного мозку й мозочку, не залишивши організму жодного шансу на виживання, й, розмножившись у великих кількостях, поповз далі — тепер уже з центру на периферію — у слинні залози, у нервові закінчення язика, у рогівку ока. Якщо за кілька днів перед клінічним спалахом хвороби до людського ока прикласти скельце й провести дослідження за методом імунофлюоресценції (ІФ), можна побачити зловісне холодне світіння вірусних частинок, що поселилися в очах. Людина ще ясно сприймає кольори неба й землі, а вірус сказу, наче вода губку, вже насичує всі блискучі й сяючі поверхні очей.
Ось чому приречені на невдачу всі спроби лікування сказу після того, як виявлено перші ознаки хвороби: пізно, головні події вже відбулися, битву з вірусом програно.
Розділ третій
І
Як і домовлялись, виїхали з Києва надвечір, коли сутеніло і в місті ввімкнули святкову ілюмінацію: сині, червоні й зелені вогні стискалися в яскраві вузли над вулицями, щоб згодом вибухнути, розсипатися салютними гірляндами, пульсуючими хвилями поповзти по рядах електролампочок, зникнути на якусь мить і знову почати своє безтурботне кольорове життя. Навпроти будинку, де жив Жадан, зупинилися три машини: дві «Волги» — чорна й біла — і «Жигулі». В першій замахали руками. Жадан короткозоро нахилився й побачив Ларису. Вона сиділа ззаду. Він умостився поруч з нею, поклавши на переднє сидіння торбину, в якій лежали торт, пляшка шампанського і його подарунок на новосілля: намальований олійними фарбами невеличкий натюрморт у простій дерев'яній рамі. Важкими мазками майже із скульптурною об'ємністю зображені були чорний хліб, печена картопля і золотиста цибуля, що лежали на сірому рядні. Натюрморт одразу ж сподобався Жадану, було в ньому щось справжнє, притчева простота змісту, злагодженість коричневих, вохряних, чорних і сірих барв, спокій і умиротвореність форм. Помітивши його зацікавленість, продавщиця в художньому салоні почала умовляти купити натюрморт, мовляв, це відомий художник, входить саме у моду, його купують іноземці, прізвище його — Могилевський (Жадан такого не чув ніколи), і все це дуже недорого — сорок карбованців. Не вельми й дешево, подумав він, навіть при моїй зарплаті старшого наукового — двісті п'ятдесят карбованців; але відступати було незручно, він уже кілька хвилин і так, і сяк крутив у руках картину й, відкинувши всі художні й фінансові вагання, пішов до каси.
— Ти сама? — здивувався він.
— Старий Супрун уже там з мамою. Син у Києві, з тіткою залишився. А Кочергіна не буде. Він виїхав у невідкладних справах.
Вирішив більше ні про що не розпитувати; не знав, чим займається Кочергін, і не хотів про це знати. Лише одного разу бачив Ларисиного чоловіка — зустрів їх обох на Хрещатику. Може, проминув би їх, поздоровкавшись, та Лариса зупинилася й почала їх знайомити. Високий, набагато вищий за Ларису, Кочергін являв собою тип самовпевненого спортивного красеня з владними манерами, до якого найбільше пасувало слово престижний: престижна посада, престижна дружина, престижна коханка, престижна квартира в престижному районі, навіть сауна престижна — на Центральному стадіоні, де збираються престижні друзі, які допомагають один одному заволодіти престижними посадами. Це були люди з незмірно віддалених від Жадана, чужих йому світів. Кочергін з ввічливим автоматизмом потиснув йому руку, але при цьому на Жадана навіть не глянув. Говорити не було про що, й Жадан, наче змалівши, проклинаючи себе за те, що потрапив під ноги цим людям, від яких віяло щастям, достатком й повною байдужістю до навколишніх людей, швиденько попрощався, глянув на годинник, немовби поспішав кудись, і шмигонув у Пасаж. Жінки в інституті, ті, хто бачив Кочергін а, були від нього в захваті, заздрісно мовили, яке щастя трапило Ларисі — мати такого престижного чоловіка!