— Ну й гидота, — відсьорбнув Нечаєв. — Нічого. Я тобі принесу справжню бразильську. Я тобі дещо привіз, сьогодні не захопив…
— Навіщо це…
— Облиш, старий. Ми тепер повинні бути разом. Я сподіваюся на твого підтримку. Розумієш, я хочу вивести лабораторію на високий міжнародний рівень. В мене є різні плани, хочу з тобою порадитись. Зокрема почати на субклітинному рівні серйозне вивчення взаємодії вірусу сказу з організмом, враховуючи імунні механізми. Я думаю, що сказу треба приділити набагато більше уваги, ніж тепер. Зміцнити твою групу.
— Я не проти.
— Ну, бачиш. Як у тебе з монографією?
— Поки ніяк. Дай хоч дисертацію написати.
— Треба одночасно це робити. — Нечаєв рішуче відставив склянку з кавою.
— Часу не вистачає.
— Старий, — підвівся Нечаєв і знову обійняв Жадана, — треба вчитися в них… В наших суперників. Знаєш, як вони працюють? Хвилини даремно не витрачають. Коли я приїздив до Стокгольма, мене зустрічав директор інституту професор Бьорнсон. Від аеропорту до готелю ми вели з ним ділову розмову і вирішували всі справи. У нього в «мерседесі» магнітофон, він все записував, щоб нічого не забути. Потім віддавав запис секретарці. Жодного зайвого слова, ніякої слинявої лірики про погоду і таке інше. Діло, діло й ще раз діло. А в нас сидить наша споконвічна слов'янська лінькуватість і розхлябаність, яку треба розпеченим залізом випалювати. Ми тільки стогнемо, скаржимось на об'єктивні обставини. Вибач, але ваш інститут видався мені дуже провінційним.
— Обставини, — усміхнувся Жадан. — А ти знаєш, що в мене й досі нема мінусового холодильника? Нема де зберігати рідкісні штами вірусів. А в нас дуже цікава колекція, до речі. Я побираюся, благаю в імунологів, а вони бояться сказу, не хочуть брати… А скільки разів світло вимикали й холодильник той плакав отакими сльозами… Й віруси гинули. Унікальні штами! А миші! А!… — він махнув рукою.
— Ти не хвилюйся, ми все поставимо на свої місця. — Нечаєв поглянув заклопотано на електронний годинник з комп'ютером. — Вибач, старий, я до Лук'янова. Дуже радий, що буду з тобою працювати. До речі, як твоя дружина? Пам'ятаєш, ми знайомилися в театрі? Діти є?
— Нема в мене дружини, — глухо сказав Жадан. — І дітей теж. Я перспективний молодий холостяк з сивіючою бородою й виразкою шлунка.
— Вибач, старий, я не знав.
— Нічого. Все нормально. Я б тобі сам сказав. А в тебе як?
— Двоє дітей. Дівчатка. Шкода, звичайно, що нема сина — фамілія Нечаєвих гине, але що вдієш? Ну, я побіг. Тримайся, старий.
Так само стрімко, як увійшов, Нечаєв вискочив з Жаданової кімнатки, залишивши по собі незнайомий запах, наче в це тісне казенне приміщення, пропахле старими паперами, хтось впустив струмінь свіжого, але чужого повітря, настояного на екзотичних квітах — може, з Африки чи Індонезії?
Жадан зрозумів, що це запах нового життя, яке віднині починається в лабораторії. Вилив каву, яку не допив Нечаєв, у рукомийник. Білий фаянс став коричневий, потім швидко пожовтів і знебарвився під струменем холодної води.
II
Через годину після розмови з Нечаєвим він пішов у віварій заражати лисиць сказом. Спочатку вони довго сперечалися з Гаркушею, як побудувати експеримент, який штам вводити тваринам і куди — в задню лапу, в ніс (цей спосіб вважався найефективнішим) чи в жуйні м'язи голови. Нарешті погодились на тому, що двох лисиць заразять штамом «Лужкова», з яким переважно працювала Гаркуша, а трьох — новим, щойно виділеним штамом вірусу сказу — «Чорнодуб». У середовищі рабіологів віддавна склалася традиція — називати штами вірусів прізвищами їхніх жертв, людей, з мозку яких було виділено збудника. Холодильник, де зберігалися віруси, інколи нагадував Жадану мініатюрне кладовище — притулок людей давно померлих, давно забутих, від яких залишилися тільки прізвища і… те, що спричинило їхню смерть. Здебільшого це були невідомі прізвища, які ні в кого не викликали ніяких асоціацій — звичайні абстрактні шифри, знеособлена мова вірусологів.
Траплялися й винятки, коли назва штаму породжувала в душах людей, що працювали в лабораторії, болючі спогади, примушувала холонути серце від доторку до людського нещастя. Тримаючи в руках пробірку з написом «штам Лужкова», Жадан завжди згадував дивовижну історію, яка трапилася зовсім недавно — рік тому. Сталося це в серпні, серед білого дня, коли сяяло сліпуче сонце, а діти галасували на вулиці з особливим завзяттям, бо кінчалися шкільні канікули. В одну з квартир на четвертому поверсі дому, що стояв у центрі Ворошиловграда, через балконні двері влетіла летюча миша, що саме по собі було незвичайно, бо, як відомо, кажани — істоти нічні, вилітають полювати на комах лише надвечір, після заходу сонця. Господар дому — прізвище його Лужков — спіймав кажана у півлітрову банку й вирішив показати його дітям, які пішли в кіно. Повернулися діти, й чотирнадцятилітня Неллі Лужкова — дівчина нестримна, рішуча і дуже самостійна, з тих, що їх називають важкими дітьми (згодом Жадан дізнався, що в школі її вважали за одну з небезпечних заводіяк всіляких порушень дисципліни й дочекатися не могли, коли скінчить вона восьмий клас), вирішила помацати неприємне, буро-коричневе створіння із зморшкуватою зловісною мордою упиря. І одразу ж зойкнула від болю і страху, бо летюча миша мертвою хваткою вчепилася у кінчик вказівного пальця правої руки. Власне кажучи, першим хотів узяти до рук кажана молодший брат Неллі Павлик, але вона відштовхнула його, бо звикла завжди в усьому верховодити: ніхто тоді й гадки не мав, що Неллі відвела страшну небезпеку від свого брата, прийнявши смерть на себе.