Сів на круглу лабораторну табуретку, не відчувши навіть холоду її вистиглого залізного сидіння. Руки й ноги дрібно тремтіли, наче після важкої роботи. Треба було взяти в поміч Колю Дрозденка і Тамару, а не цього придурка. Надійніше було б. Але Тамара працює на овочевій базі, а Коля пішов до бібліотеки. Може, треба було попросити Ларису? Що вона робить? Після того мало бачились: Лариса оформляла дисертацію й, користуючись відсутністю завідуючого, майже не ходила в лабораторію. Зустрічаючись, обоє мовчали про те, тільки одного разу Лариса, всміхнувшись, провела рукою по його голові. Після цього доторку він чомусь відчув себе безнадійно самотнім.
— Дивіться, вона заснула, — оголосив Кучерявий.
І справді, молода лисичка, якій ввели тіопентал, солодко спала, лежачи на боці, поклавши морду на шматок свіжого м'яса, кинутого їй уранці Мальованою. Лисиці, мабуть, снилося далеке дитинство — затишна нора, вирита під старою сосною, запахи сирого піску, глиці і пташиного пір'я; а може, снилася матінка — як облизує їй морду своїм м'яким, ніжним язиком і як любов'ю світяться у темряві материні очі.
III
Повернулися, втомлені, з віварію пізно — десь близько четвертої. Кучерявий одразу ж втік у місто: по секрету сказав Жаданові, що йде до свого друга, директора ресторану, який йому обіцяв дістати червоної й чорної ікри на Новий рік. Кучерявий пропонував і Жадану взяти баночку-другу, але той відмовився, бо грошей не було. До зарплати залишалося три дні. А позичати в Кучерявого не хотів.
Жадан з Гаркушею сіли поїсти на кухні: так називалася світла кімната, де стояла газова плита «Алла» (чому «Алла», навіщо «Алла» — ніхто не знав), великий лабораторний стіл з поламаним спектрофотометром, письмовий стіл, за яким у вільні хвилини сиділа лаборантка Тамара, й ще один невеличкий столик, що мав офіційну назву — «місце для прийняття їжі співробітниками». Кухню всі любили, як єдине живе місце в лабораторії, затишне і тепле, бо тут завжди вчувалися запахи їжі, надто коли Соня смажила сало; можна було покурити, попиті каву, подивитися на панораму Києва, що відкривалася з вікна, побазікати з Тамарою — милою білявою дівчиною, яка ще не втратила здатності червоніти при щонайменших двозначностях, з чого дуже часто користався Кучерявий: розсівшися на лабораторному столі й помахуючи товстими ніжками, які не діставали до підлоги, він сипав своїми слизькими дотепами так, що в Тамари вуха й щоки горіли, але й перервати потік непристойностей вона не наважувалась — хоч і соромно їй було слухати, проте цікаво.
Зараз на кухні хазяйнувала Гаркуша: гримала сковорідкою, на якій залишилися стеаринові нальоти смальцю, мила пральним порошком коричневі від чайного загару чашки співробітників, чистила виделки й ножі, наче готувалася до великого банкету. А все для того, щоб якось згаяти час, бо Гаркуша варила картоплю, щохвилини тикаючи в булькаючий окріп скальпелем, щоб перевірити, чи вже м'яка. На відміну від Жадана любила добре поїсти. Жадан приніс свій традиційний сир з кефіром, а Гаркуша покраяла тонкими білими пелюстками сало, почистила часник, поклала на тарілку тверді, домашнього посолу огірки, витягла з сумки півхлібини, ще й до чаю поставила баночку з медом і пряники. Від цього багатства в нього голова обертом пішла, й він почав ковтати слину, бо дієта дієтою, а жодна нормальна людина не може витримати такої спокуси. Потім Гаркуша висипала на тарілку паруючу білу картоплю.
— Беріть, Євгене Петровичу. Пригощайтесь.
— Мені не можна…
— А, скільки там того життя! — вона рішуче поклала картоплю.
Йому здалося, що нічого смачнішого за цю картоплю з салом і солоними хрумкими огірками ніколи не їв, хоча знав, що рівно через дві години — можна було перевіряти годинник — почнеться біль у животі. Через дві години він мав уже працювати в медичній бібліотеці.
— Тільки зараз відчула, як втомилася, — позіхнула Гаркуша, прикриваючи рукою рот. — Важко працювати, вірите, Євгене Петровичу. Хоч би сьогодні кинула роботу. Хочу на пенсію.
— Не жартуйте. З вашою енергією…
— Ні, ні, я правду кажу. Поїду в своє село рідне, в Нянівку, житиму в батьківській хаті, людей лікуватиму. Мене там усі знають, професором звуть. А що ви думаєте? Апарат Ріва-Рочі в мене є, буду міряти тиск, візьму з собою дібазол, но-шпу, баралгін, валідол, все, що допомагає, хоч якась користь з мене буде. Набридло все тут. Лабораторія, віруси, смерті. Ніхто нас лікарями не вважає, нікому ми не потрібні. Навесні піду на пенсію, Я вже вирішила. В Нянівці знаєте яка природа? А повітря? Заведу город, я люблю біля землі поратись.