Вона щедро посипала сіллю картоплю і сало, а часникову дольку кілька разів тикала в сільницю. Їй не можна стільки солі, вона гіпертонік, подумав Жадан, але нічого не сказав. Лікар, сама повинна розуміти. Намагався ніколи нікого не повчати, бо сам не терпів нічиїх повчань.
— Що за один цей Нечаєв? Кажуть, ваш друг? — спитала Гаркуша, хрумкаючи огірком.
Хоча по інституту хвилею прокотилася чутка про те, то Лук'янов запропонував Жадану стати завідуючим лабораторією, й багато хто — навіть люди сторонні, далекі від лабораторії — переконували його погодитись на це, Гаркуша мовчала, як води в рот набрала: не могла, мабуть, подолати своє честолюбство, вражене ще з тих часів, коли Лук'янов зіпхнув її на другий план.
— Він хоче розширити дослідження по сказу. Ну й взагалі є в нього дуже цікаві ідеї. Саме зараз тільки й працювати…
— Як то буде при новому, — зітхнула Гаркуша. — З Брагою хоч погано, зате все відомо було.
З Брагою Гаркуші не так уже й погано велося. Брага, який терпіти не міг всяких інтелігентів в окулярах типу Жадана, виявляв велику прихильність до Гаркуші, не раз ставлячи Жаданові за приклад її впертість, її працьовитість, її просту, без усяких витребеньок поведінку. Навіть те, що Гаркуша захистила кандидатську дисертацію дуже пізно, коли їй було за п'ятдесят років, а докторську дисертацію захищати не збиралася, навіть це дуже подобалося Бразі, й він не раз колов очі Жаданові: яка погана це людська риса — нетерплячка.
— Нам що? — сказав Жадан. — Як працювали, так і будемо працювати. Ми люди маленькі.
— Побачимо, — погодилась вона. — Я чула, що цей Нечаєв людина крута.
— Нам саме такий і потрібен.
— Скажіть, Євгене Петровичу, а ви Савелія Макаровича більше не бачили? — раптом перейшла на інше Гаркуша. — Шульгу, пам'ятаєте, ви розповідали.
— Ні, не бачив. Часу не було.
— Як побачите, обов'язково передайте від мене привіт, То чудова людина.
Жадану здалося навіть, що чорні очі в Гаркуші зволожилися.
— Якби не він, я ніколи б не вступила в медінститут. Одразу після війни я прийшла працювати до нього лаборантом, а він — Галю, Галю, вам треба вчитися. Ми вакцину проти сказу випускали. Тоді страх скільки людей хворіло. Під час війни сказу майже не було, бо собак усюди повибивали, а в мирний час почалося. Величезний спалах був, спеціальні заходи вживали… Скільки доводилося їздити… В Савелія Макаровича батько генералом був.
— Генералом?
— Царським. Десь після революції зник. Чи втік за кордон, чи його розстріляли. Савелій Макарович ціле життя боявся, що йому батька згадають. Приховував своє походження. А мати така бариня, білоручка. Я її пам'ятаю, їй було років вісімдесят. Вона ніколи ніде не працювала. Тільки французькі романи читала. Я вперше її побачила, коли вона йшла влітку по вулиці з парасолькою. А я, дурна сільська дівчина, ніколи не бачила, щоб у світлий сухий день з парасольками ходили. Почала сміятися — так мені дивно було. Савелій Макарович учив мене, як їсти, як ніж, виделку тримати, як одягатися.
Вона зітхнула й провела пальцем по очах. Пили чай — Гаркуша з великої чашки, на якій був намальований гостроносий Гоголь і написано «Миргород» (їй подарували цю чашку, коли їздила на випадок сказу в Полтавську область), а Жадан із своєї маленької, товстостінної чашечки, яку любив за те, що навіть окріп тут дуже швидко вистигав.
— Савелій Макарович займався зі мною фізикою, хімією — готував до медінституту. Потім пішов до Верхратського — той тоді завідував кафедрою в інституті, попросив за мене. Прийняли… Хоч, по правді казати, які в мене були знання. Батьки — темні, босі й голі селяни… для них вершиною сподівань була фельдшерсько-акушерська школа. Перед війною туди мене віддали… Під час війни голод, ховалися, щоб у Німеччину не забрали. Книжок не бачили, яке там навчання… А Савелій Макарович примушував мене, щоб я Толстого читала. Він особливо любив оповідання про того монаха… ну, знаєте, як до нього жінка прийшла, а він палець собі відрубав.
— «Отець Сергій».
— Так.
— А чому в Шульги такий шрам на лиці? — спитав Жадан.
— То ціла історія. Через те він рабіологом став. Це ще перед революцією трапилося, Савелій Макарович ще хлопчиком був. Батько його полюванням захоплювався,
багатий, псарню велику тримав. Вони в Коростені жили. Одного разу сказився великий пес, з яким любив бавитись Савелій Макарович, і порвав йому лице. Батько привіз його до Києва й впав на коліна перед Левковичем — рятуйте, мовляв, єдиного й улюбленого сина. Все віддам. Той каже: «Якщо врятую — побудуйте притулок для покусаних, бо з Київської й Чернігівської губерній люди їдуть, а жити їм немає де». Батько Савелія Макаровича погодився. Син не захворів, і генерал тоді побудував цей будиночок, де тепер наш відділ постачання.