— Невже?
— Точно. Це все мені Савелій Макарович по великому секрету розповідав. Ніхто в інституті цього не знає.
Жадан визирнув у вікно: за сто метрів від головного корпусу, на схилі гори, притулився невеликий, потемнілий від дощів і старості дерев'яний будинок, наче живцем перенесений сюди з російської провінції — з Воронежа чи з Пензи — з візерунчастими дерев'яними віконницями, з двома стовпчиками, що підпирали дашок над ґанком, й неодмінними лавочками на ґанку. Жадан раптом з гіпнотичною, болісною для очей ясністю уявив, як тою крутою вуличкою, якою щодня біжить він на роботу, їде вгору фаетон, запряжений парою гнідих коней, а в ньому сидить суворий сивовусий генерал у білому кителі й міцно притримує хлопчика із забинтованою головою; як професор Левкович, поблискуючи скельцями пенсне, сідає перед хлопчиком на стілець, робить владний знак вусатому фельдшеру в довгому халаті, той подає професору шприц, Левкович відтягує шкіру на худому животі малого Савелія (той тремтить від страху, але боїться показати це суворому батькові) й впорскує вакцину, рятуючи хлопця від смерті.
— Можна вам сказати одну річ, Євгене Петровичу? — таємниче спитала Гаркуша. — Тільки ви не образитесь? Га?
— Кажіть.
— Давно хотіла сказати, але якось не було нагоди. Будьте обережні з Ларисою, Євгене Петровичу.
— В якому плані? — гостро спитав він, відчуваючи нудотний, пекучий біль всередині. Приступ почався набагато раніше, ніж він чекав.
— В прямому, — опустила очі Гаркуша. — В інституті пішли розмови про вас… Мені Мальована сказала, що бачила, як ви цілувалися у віварії. Тільки, ради бога, не виказуйте мене…
— Нормально. Що іще?
— Як нормально? Як можете ви казати «нормально»? — обурилася Гаркуша, рвучко вставши з-за столу. Брязкаючи посудом, почала прибирати стіл. — Ця Лариса… ви навіть уявити не можете, хто це. Як у нас у селі кажуть — справжня шльондра, прости господи. Невже ви не бачите? Відкрийте очі, Євгене Петровичу. Ви людина наївна, захоплюєтесь, а вона… вона використає, посміється з вас… ще й під монастир підведе. А вам захищати дисертацію. Не дай боже, анонімка якась, чи що… І новий завідуючий прийшов, дізнається. Навіщо це вам? Вас усі шанують, у вас добре ім'я. Їй, звичайно, приємно. Такого, як ви, мати серед своїх коханців. Думаєте, ви в неї перший? Поганому виду немає стиду. А у вас можуть бути великі неприємності. А, не дай боже, чоловік її дізнається? Що тоді? Та він же вас знищить. Він усе може… Вибачте, що я таке кажу, але я вважаю себе вашим другом.
— А якщо я її кохаю? — поцікавився Жадан.
— Що? Кохаєте? — Вираз Гаркушиного обличчя змінився, її почало роздувати, наче знову починався напад алергії до Когось або Чогось, обличчя вкрилося червоними плямами, чашка з Гоголем впала на підлогу й розбилася. Жадан кинувся піднімати черепки.
— Вибачте, — розгублено сказала Гаркуша, — я більше не буду.
— Чого ж, — добродушно усміхнувся він задерев'янілими губами. — Це нормально. Дякую вам, Галино Терентіївно. За вашу турботу й попередження. Адже в нашій скаженій лабораторії людина людині товариш, друг і брат.
Він мало не вклонився їй по-блазенськи, до пояса, бо лють йому вже забивала дух. Але саме в ту хвилину його покликали до телефону. Він пішов до передпокою, де стояв телефон, радіючи, що все скінчилося й що він не зірвався, не послав цю стару бридку моралістку туди, куди треба було б, щоб не лізла не в свої справи. Віддавна розлучена з чоловіком, з яким прожила рік, Гаркуша стала вразлива до всіх розмов і пліток на чоловічо-жіночі теми, особливо коли справа торкалася різних аморальних ситуацій; дочку Гаркуші Маргариту, викапану матір — таку ж саму довгоносу й негарну, з глибоко посадженими чорними очима, — теж недавно кинув чоловік, залишивши з п'ятирічною дочкою, і це все тільки посилило хворобливий потяг Гаркуші до викривання, засудження, спопеління всієї сучасної розпусти, яку бачила на кожному кроці, надто ж серед молоді.
— Слухаю, — не дуже люб’язно буркнув у телефонну трубку Жадан. Йому відповіли, але він нічого не почув — тільки тріск і якісь далекі мелодії. Мабуть, дзвонили по міжміському.
— Слухаю! — крикнув він. — Або кажіть голосніше, або передзвоніть! Нічого не чути!