— Євгене Петровичу? — нарешті почув він невпевнений жіночий голос й одразу пізнав: чорнява лікарка зі Старої Митниці.
— Лідіє Василівно? Що сталося?
— Нічого, — здивовано сказала вона. — Як ви згадали моє ім'я та по батькові!
— Ніхто не захворів?
— Ні.
— А як Ніна Чорнодуб?
— Закінчила курс щеплень, ми її виписали, все гаразд.
— Я радий чути вас, — несподівано для себе сказав він. Відповіді не було. — Алло, алло, — занепокоївся він, — ви мене чуєте?
— Чую, — тихо відповіла вона.
— Чому ж мовчите?
— Думаю.
— У вас до мене якась справа?
— Чи ви б змогли мене прийняти в лабораторію? Мене начальство хоче послати на підвищення кваліфікації. Хоч на кілька днів.
— Коли? — спитав він.
— Коли скажете.
— На наступному тижні можете? Бо пізніше я їду до Москви, на конференцію.
— Можу.
— От і добре. Тільки візьміть від облздороввідділу папірець для нашого директора. У вас є де зупинитися в Києві?
— Є.
— Тоді приїздіть у вівторок. Понеділок — важкий день. Я жду вас.
— Добре, Євгене Петровичу, дякую. До побачення. Він відчув, що вона зраділа і всміхається.
— Щасливо.
Він поклав трубку і раптом зрозумів, що ця жінка йому дуже подобається. Одразу сподобалась, з першої хвилини, як її побачив і торкнувся її долоні, — що голос її хвилює, і прекрасно, що він її незабаром побачить. Біль, викликаний словами Гаркуші, як рукою зняло. «Я жду вас. Чекаю. Приїздіть», — повторив він подумки, немов висилав кудись телеграму-блискавку.
IV
Наступного дня Жадан поїхав на Сирець, на міську станцію переливання крові, вирішувати долю гамма-глобуліну, над яким вони билися вже три роки. Справа в тому, що антирабічний гамма-глобулін, яким користувалися в усій країні, — препарат, що містив у собі велику кількість готових антитіл проти вірусу сказу й тому був конче потрібний у випадках тяжких укусів, — отримували з сироватки коней, і в багатьох людей він викликав алергічні реакції, інколи навіть шок. Жадан надумав випустити людський гамма-глобулін, який би не давав таких тяжких побічних наслідків. А для цього треба було брати донорську кров — тих, кого попередньо вакцинували проти сказу. Три роки тому Жадану вдалося умовити головного лікаря станції переливання крові, й той виділив кількох донорів-добровольців: з їхньої крові отримали дві невеличкі серії безцінного препарату, лише сто ампул, довели нешкідливість і високу ефективність нового гамма-глобуліну, подали заявку на авторське свідоцтво, але далі цього справа не пішла. Три роки вже тривало безцільне листування з Комітетом у справах винаходів, експерти якого чіплялися за найменшу бюрократичну закарлючку, щоб тільки завалити заявку, висували десятки нових, часто безглуздих додаткових запитань, які свідчили про повне нерозуміння отими анонімними «спеціалістами» суті проблеми, і треба було мати залізну витримку, щоб не плюнути на все це.
Зі свого боку головний лікар станції переливання крові Гладенко й чути не хотів більше про антирабічний гамма-глобулін, з якого не мав ніякої користі, бо ні в яких планах цей препарат не значився, нікому (крім хворих, звичайно) не був потрібний, а його виробництво лише створювало додаткові клопоти, і тому Гладенко весь час відмовлявся виділити Жаданові нових донорів, посилаючись на труднощі в оплаті (ніяких інструкцій щодо цього і справді не було) й на те, що станції не вистачає донорів навіть для виробництва передбаченого планом антистафілококового гамма-глобуліну, що застосовується у випадках тяжких нагноєнь, особливо у дітей; якийсь міфічний, не бачений ніким у Києві сказ не обходив Гладенка, і його можна було зрозуміти.
Тільки зіткнувшись впритул з усіма цими справами, Жадан вочевидь переконався, яке то нещастя бути винахідником, залежати не від самого себе — від власної волі, знань чи фантазії — й не від білих мишей, якими сяк-так дослідників забезпечують, а від складного, майже некерованого механізму впровадження наукових розробок у практику. Тобто залежати від десятків байдужих, нічим не зацікавлених людей, яким часто руки й ноги зв'язані складними, часом взаємосуперечливими й неузгодженими одна з одною інструкціями, наказами, заборонами, постановами, планами, тобто всіма цими паперами, за якими легше живеться тим, хто звик нічого не робити й ні за що не відповідати. Але людський гамма-глобулін і справді був конче потрібний; Жадан наочно в цьому переконався. Одного разу його викликали в Крим, де якійсь істеричній, переляканій лікарці, яку покусав сусідський собака (собака собі спокійненько жив далі, бо ніяким сказом він не хворів) ввели комерційний, тобто конячий, гамма-глобулін (лікарка, як дуже метикована, сама наказала це зробити, хоча ніякої потреби в цьому не було) — і вже через годину після введення довелося її відвезти в реанімаційне відділення, де її з превеликими труднощами врятували, й ще два місяці по тому нещасна жінка тяжко хворіла, трохи не ставши назавжди інвалідом. При застосуванні людського гамма-глобуліну нічого подібного не сталося б. А скільки дітей чи старих людей, хворих на різні хронічні недуги, вагітних жінок і алергіків чекали на цей препарат!