Гладенко — худенький, пухнастий, як кульбаба, сивий чоловік — зустрів Жадана, як завжди, з винятковою люб'язністю. Поцікавився здоров'ям Лук'янова і тим, як ідуть справи в інституті. Тільки про гамма-глобулін Гладенко не промовив ані слова.
Жадан вирішив одразу кинути козирну карту.
— А в мене приємна звістка для вас, Гнате Семеновичу. Ми ось-ось отримаємо авторське свідоцтво на антирабічний гамма-глобулін. Вітаю вас як співавтора.
Гладенко залишився незворушний.
— Я позавчора дзвонив у комітет, і мене запевнили, то все в порядку.
М'яко кажучи, це було не зовсім так. Експерт, як завжди, щось мурмотіла, мовила щось непевне, але в Жадана не було іншого виходу.
— Отож ваші труди, Гнате Семеновичу, недаремні. Авторське свідоцтво, вважайте, в нашій кишені. Ви там гідно представлені. Ну, і вашій станції честь і хвала. А там, дивись, запатентуємо і за кордоном. Я розмовляв із заступником міністра, він дуже задоволений. Казав, що треба обов'язково відзначити вашу станцію за ініціативу. Він збирався з цього приводу розмовляти з міністром.
Все ж таки роки роботи з Кучерявим далися взнаки, Жадан зараз у цьому переконався, з подивом відкриваючи в собі нові здібності брехуна й авантюриста.
А Гладенко святими, висхло-сіренькими запалими оченятами дивився на нього, ніяк не реагуючи.
— Ну то як, Гнате Семеновичу? — легко і радісно спитав Жадан. — Давайте зробимо ще кілька серій, га? А там, дивись, на Державну премію вийдемо. Я певен, що на цьому можна премію одержати.
Йому здавалося, що людям, які так невимушено відкривають нові обрії винахідництва, не можна ні в чому відмовити.
— Ні, — скрушно розвів руками Гладенко. — Вибачте, Євгене Петровичу, але нічим не можу допомогти. У мене зараз ще гірше з донорами, ніж улітку. Мені план додали. Протигрипозний гамма-глобулін будемо випускати. Так що вибачте. Приходьте навесні, може, щось видумаємо. Або одноразових донорів набирайте. Студентів. Зв'яжіться з медичним інститутом або…
— Ну й сволота ви всі, — піднявся Жадан, мало не перекинувши столик, що стояв перед масивним столом головного лікаря. — Якби ваших внуків це стосувалось — одразу б знайшли… Немає скажених лисиць на них. А у вас совісті немає.
Гладенко теж підвівся й почав хапати маленьким ротиком повітря, як риба, викинута на берег.
— Ви… ви… як ви смієте… В мене… в мене внуків нема… Знаєте, як болить? Син є, а дітей в нього немає… І ніколи не буде. Син працював з радіоактивними ізотопами, і тепер… тепер у нього некроспермія… Кінець фамілії Гладенків…
Здавалося, що він ось-ось заплаче.
Жадан приклав руку до серця.
— Якщо вже так потрібні ці донори, — опанував себе Гладенко, — то спробуйте самі набрати групу. Сьогодні якраз прийшов новий контингент. Підіть поагітуйте їх. Але більше двадцяти все одно не дам, так і знайте. І ніякого вашого заступника міністра я не боюся. Просто ви мені набридли. Ідіть до Сіми Андріївни, скажіть, що я розпорядився. І перестаньте нарешті мене мучити. Бачити вас уже не можу…
— Гнате Семеновичу… вибачте… їй-богу, — злякано мовив Жадан.
— Ідіть. Лікар. Совісті в мене нема… А у вас — є? Сором.
Проклинаючи себе і за брехливий тон завсідника міністерських прийомних, де майже ніколи не бував, і за хамство, якого теж не чекав від себе, і все ж відчуваючи полегшення, Жадан вибіг у коридор, де ходили з папірцями якісь люди, переважно чоловіки з сірими, пом'ятими обличчями. До всіх кабінетів стояли черги. Частина відвідувачів, — це все були донори, що за плату здавали кров, — сиділи у невеличкому залі, де стояв телевізор; крутили детективний фільм, де сильні, треновані, розумні й передбачливі люди ловлять на місці злочину іноземного шпигуна; дія відбувалася на мосту вночі — оперативники стрибали на шпигуна з ферм мосту якраз в ту мить, коли він виймав з тайника повідомлення свого агента, й одразу ж фотографували його, засліплюючи спалахами бліців.