— Обов'язково, — посміхнувся Жадан. — Завтра ж почну.
— Завтра не треба, завтра у мене вихідний. Послухай. Тобі потрібні донори?
— Так.
— І ніхто не йде?
— Ні.
— Я тобі зберу таку бригаду донорів. — Симпамлуля покуштував борщ і скривився. — Хлопці — перший клас. Я там усіх знаю. Всі з вищою освітою. Інженери. Тільки, розумієш — це діло треба стимулювати.
— Як?
— Спирт у вас є?
— Є. Але спирт — виключається, — гостро сказав Жадай, занадто гостро, бо пропозиція Симпампулі йому сподобалась, і він розумів, що за неї треба ухопитися. Це був останній шанс виготовити гамма-глобулін.
— Ти все по закону робиш, Жадя? Як Черняк?
— Далеко не все. Але зі спиртом справді виключено. В нас була неприємна історія, загинуло двоє.
Він знову збрехав, точніше, це була напівправда, бо справді загинули двоє слюсарів, які напилися технічного, так званого «відпрацьованого» спирту, який застосовувався у виробничому відділенні для одержання АТФ.
— Може, грішми? — спитав Жадан.
— Можна!
— Тільки дивись, не підведи. Це дуже важливо.
— Вважай, що донори у тебе в кишені, — зрадів Симпампуля. — Ти мені намалюй свій телефон, я дзвякну. Можеш не сумніватися. Слухай, а ти і справді лікуєш сказ?
— Не лікую, а тільки попереджаю.
— А я думав, що сказу вже нема. — Симпампуля виделкою виймав з компоту яблучну м'якоть і, плямкаючи губами, наче беззубий дід, їв її. — Японський городовий, і це пійло зветься компотом?
— Ти лікувався? — спитав Жадан.
— Проти цього? — Симпампуля постукав пальцем себе по зморшкуватій шиї. — Це нічого не дасть. Головна причина тут, — він приклав руку до серця. — Дуже за сином скучив… Зрештою, я не зловживаю… Ти не думай, Жадя, що все пропало. Я в кіно знімався. Так, так. Є такий режисер Береза. Мій знайомий. Не чув? Знімали фільм «Три постріли а браунінга». Дія відбувається в Ріо-де-Жанейро. Я грав одного з гангстерів. Не бачив?
— Ні.
— Правда, там мене майже не видно. В останню мить вирізали мою пику. Сказали на художній раді, що такого носа в житті не буває… Таке моє щастя. Але гроші заплатили.
До їдальні ввійшла група молоді, переважно дівчата — всі з холоду рум'яні, надзвичайно гарні й далекі, наче істоти з іншої планети; це були перші, ще не зіпсовані підмальовки життя, не тріснуті копії, як Жадан з Симпампулею. Зробилося гамірно, до стійки з наїдками вишикувалася черга, вільних місць у їдальні не стало. Жадан записав на клаптику паперу свої телефони — службовий і домашній, і вони вийшли з Симпампулею на повітря. Падав лінивий сніжок — знехотя, наче для того, щоб злегка пройтися білими лініями по місту, по балконах, дахах і карнизах, висвітлити нудну цеглу будинків на Сирці, припорошити змерзлу траву на підступах до Бабиного яру і обнадіяти людей близьким пришестям зими, Над Дніпром, біля ближніх кордонів міста, залягла сиза нерухома хмара як провіщення майбутніх снігових облог.
V
Симпампуля подався ловити тролейбусних «зайців», а Жадан, перетнувши вулицю Коротченка, пішов у напрямку обласної санітарно-епідеміологічної станції, де мала відбутися його лекція. Проходив повз бензоколонку, коли біля нього зупинилася темно-синя «Лада», забризкана грязюкою й тому сріблясто-сіра з боків; тільки дах мав справжній колір.
— Женю! — гукнули зсередини. То був Лозицький — завідуючий епідеміологічним відділом їхнього інституту. — Ти на лекцію?
— Так.
— Сідай, підвезу. Я теж туди.
— Ні, я пішки, — відмовився Жадан. — Скільки там іти? Я третім читаю, встигну.
— А я перший. Бувай.
Випустивши сизий струмінь відпрацьованих газів, автомобіль з мотоциклетним тріском рушив з місця. Жадан недолюблював Лозицького за самовпевнену зверхність у розмовах з колегами, за його нестримне бажання бути першим усюди, за стремління приголомшувати співрозмовників найновішою інформацією, взятою із закордонних журналів, за елегантні виступи на засіданнях вченої ради й елегантні костюми, які так добре пасували до його високої спортивної фігури, за безжально іронічний, злий язик Лозицького, за видатні успіхи у красунь інститутського значення. Невже це заздрість? — іноді з неприємним відчуттям провини перед Лозицьким думав він. Відкидаючи думку про заздрість, як про щось абсурдне, неможливе й непристойне, він, одначе, не міг перебороти своєї відрази до Лозицького. Дивно, але той, наче і не здогадуючись про справжні почуття Жадана, ставився до нього з трохи недбалою, такою собі великосвітською приязню, навіть запропонував стати опонентом на захисті докторської дисертації. Лозицький, хоч і займався кишковими інфекціями, добре знав вірусологію — ще з часів своєї роботи в лабораторії покійного Баландіна.