Шульга повільно, не поспішаючи, витирав лезо бритви, обережно ведучи його по ганчірці, на якій залишалися сірі мазки піни. Чомусь Жадан уявив, як батько Шульги — генерал — так само спокійно чистить шаблю після бою, перш ніж засунути її в піхви. На комоді серед численних флакончиків і коробочок з ліками стояло кілька фотокарток у старовинних дерев'яних, з візерунками рамках, з зображеннями самих лише жінок. Навіть Левковича тут не було. Протилежним кінцем тої ганчірки, якою витирав бритву, Шульга провів по обличчю, знімаючи залишки піни. Виявилося, що це не ганчірка, а вафельний рушник, тільки давно не праний.
— Ви розповіли про мене Івасюті? — спитав Шульга після того, як надів свої окуляри й уважно подивився на Жадана.
— Розповів, — здивувався той пам'ятливості старого.
— Ну й що?
— Вона вам передає привіт.
— Ви й справді пишете історію рабіології? — Шульга налив у жменю одеколону й почав розтирати лице.
— Пишу. Власне, тому я й прийшов до вас.
— Навряд чи можу бути для вас корисним, — сказав Шульга, ставлячи дзеркало на комод. У темному кутку кімнати, у вузькому просторі між громіздкою шафою й стіною, Жадан помітив образ, що ледь відсвічував золотом риз, за якими ховалися загадкові оливкові обличчя матері й сина. Вирішив почати з найголовнішого, заради чого, власне, прийшов сюди:
— Справа в тому, що в двадцять сьомому році в журналі «Гігієна і епідеміологія» з'явилося повідомлення про те, що професор Левкович нібито впритул підступив до відкриття методу лікування сказу. Замітка так і називалася: «Обнадійливі експерименти професора Левковича». Я розмовляв з одним старим співробітником інституту, він казав, що Левкович лікував заражених тварин якимись травами. Ви тоді вже працювали з Левковичем, і я…
— З ким ви розмовляли? З Брагою?
— Так, — дивуючись здогадливості старого, сказав Жадан.
— І ви хотіли б стати другим Пастером і облагодіяти людство? — іронічно відгукнувся Шульга.
— Другого Пастера вже не буде. Час не той. Але я хотів би…
— Скажіть, у вас є мета в житті? — знову перервав його Шульга.
— Мета?
— Тільки відверто скажіть. Я брехню одразу вгадаю. Найбільша мета у вашому житті. Яка?
— Є, — впевнено відповів Жадан. — Заради неї я живу.
— Цікаво, цікаво… Що ж це таке, якщо не секрет?
— Лікування сказу.
— Яка ж це мета, — невесело похитав головою старий. — Це абсурд… Мені жаль вас, юначе.
— Я розумію, що абсурд, — чомусь перейшов на шепіт Жадан, наче та сердита сусідка могла підслуховувати їхню розмову. — І тому я ніколи й нікому цього не казав. Ви перший… Хоча всі вірусологічні дані й патоморфологічна картина… але я хочу…
— Киньте це все, поки не пізно, юначе. Мета ваша жалюгідна. Метод лікування не може стати метою людського життя…
— І це кажете ви, один з найкращих рабіологів країни? — щиро здивувався Жадан. — Запобігти людським трагедіям — хіба це…
— І справа зовсім не в тому, що ваша мета абсурдна з наукового погляду, — вперто вів далі Шульга. — Можливо, незабаром і придумають метод лікування, хто знає. Але не це повинно бути метою життя.