Проте загадка була. Бо зерно проростає в землі і не зникає назавжди, а віддає свою плоть новому зелу у вічному кругообігу життя. Чому ж подеколи так важко, так неможливо буває людині сучасній зрозуміти слова, думки і вчинки своїх попередників? Немовби акселерація фізична, що не дає змоги сучасній дитині — майже вдвічі більшій і важчій за дитину минулих століть — приміряти одяг своїх ровесників XIX століття, вплинула також і на виміри психічні, на моральні розміри людей, деформувавши всі усталені колись поняття, перевернувши їх з ніг на голову, зробивши легким і доступним те, що колись було заборонне, і, навпаки, недосяжним і неприступним те, що в старовину вважалося звичайним і природним, як дихання.
Хоча в архіві Левковича все було хаотично переплутане — ніякої хронології, ніякої системи, — але в окремих виписах, зроблених дрібним, дуже акуратним почерком професора, у численних вирізках з газет і журналів Жадан відчув якусь приховану внутрішню логіку, за якою добиралися ці строкаті, немовби й не пов'язані нічим факти: всі ці матеріали мали відношення до лікарів, і всі вони були зроблені на початку двадцятого століття.
У 1904 роді Левкович зробив таку виписку з якогось медичного журналу:
«Надзвичайно дивну думку про те, чи має право взятий у полон російський лікар лікувати японців, висловив професор Київського університету Н. К. Неєлов у «Киевской газете». На думку пана Неєлова, «якби лікар, перебуваючи в полоні, побачив, що японець стікає кров'ю, то, звичайно, він був би зобов'язаний надати ворогові медичну допомогу, але взяти на себе обов'язки лікаря без вищеназваної виняткової обстановки він не має права і, діючи так, він порушує свій обов'язок, стаючи зрадником. Це ясно, як 2 × 2 = 4, й доводити слушність такого погляду немає для чого».