Невідомий коментатор зауважив:
«Треба бути дуже засліпленим хибно зрозумілим патріотизмом, щоб забути ту елементарну істину, згідно з якою для лікаря всюди, за всіх обставин і незалежно від сторонніх міркувань на першому плані повинні стояти лише хворі й стражденні, і що надавати посильну допомогу усім хворим без усяких винятків — обов'язок лікаря, його головне й вище призначення. За теорією п. Неєлова вийде, либонь, що російські лікарі, які надають допомогу японцям, теж зрадники!»
А поруч лежала вирізка з газети «Южная молва» Бердичівського повіту за січень 1909 року:
«У Красноярську на вимогу томських слідчих властей арештовано якогось Бліца, який підозрюється в крадіжці з поштового вагона 285 000 карбованців. Незадовго перед тим, відбувши ув'язнення в тюрмі за розтрату, Бліц записався в «Союз руського народу» і вступив в агенти охоронного відділення. За його вказівками були вчинені арешти й обшуки у відомих і шанованих осіб. Це стурбувало навіть губернатора.
Арештовано на вокзалі молодика, що прибув з Варшави; у заарештованого знайдено 120 револьверів.
Намагалася покінчити життя самогубством жінка-лікар Попова.
Вночі на тротуарі знайдено труп повії, яка отруїлася внаслідок нестатків.
Повісився в квартирі на рушнику десятирічний хлопчик.
В публічному домі гвардійський офіцер загрожував відвідувачам шаблею. Він заарештований викликаним на місце події плац-ад'ютантом».
Виявилося, що Левкович був обраний віце-президентом Товариства київських лікарів. Його рукою в 1904 році було написано такий заклик:
«Не хотілося б думати, що ми лише на словах віримо в силу товариськості і єднання, а на ділі перебуваємо у владі безсилої розбратаності.
Адже роботи, і нелегкої, лікарям усюди є дуже багато. Вони бачать так часто, як ніхто, неприкрашені страждання й горе. Вони знають краще за будь-кого справжні злидні, злидні не в театральному, а в справжньому смердючому лахмітті. Вони дуже добре знайомі з тими сморідними норами, що звуться житлом бідного люду. Їм знайомі злякані обличчя напівголої, голодної дітлашні й повні безнадійного смутку й муки погляди вмираючих матерів. Так, лікарі добре знають людські нестатки й страждання, і вони не можуть залишитись тільки байдужими глядачами, їм треба боротися. Вони повинні боротися».
Далі йшла виписка з якоїсь газети: «9 липня 1905 року телеграф розніс по всьому світу повідомлення з Болоньї про відкриття проф. Тіццоні нового способу лікування сказу радієм. Італійський учений представив у Болонську академію доповідь, в якій твердить, що йому вдалося вилікувати за допомогою радію кролів, заражених надзвичайно сильною отрутою собачого сказу».
Із здивуванням Жадан відзначив велику схильність професора Левковича до збирання некрологів лікарів: чи то були його однокурсники, знайомі, чи просто Левкович не міг байдуже читати сумні повідомлення про смерть колег?
«На початку серпня 1919 року після відступу радянських військ трагічно загинула Ніна Миколаївна Хмелевцева-Гур'янова, санітарний лікар Полтавської губернії по Кобеляцькому повіту, зав. повітовим відділом охорони здоров'я. Н. М. Хмелевцева була одним з найактивніших членів санітарної організації Полтавської губернії з ясною громадською і політичною фізіономією. Під час гетьманщини Н. М. була ув'язнена до тюрми за доносом з Кобеляк, просиділа понад три місяці разом із своїм чоловіком — лісничим І. Ф. Хмелевцевим, після чого була звільнена за відсутністю доказів. Згодом Н. М. захопилась українським рухом, будучи родом з Росії, увійшла до партії українських с.-д., але за великою іронією долі загинула від рук убивць. За с. Прохорівка вбивці з метою пограбування порішили тих, хто готовий був віддати й віддавав свої сили і кошти народу. Н. М. Хмелевцева з чоловіком поховані неподалік від могили Тараса Шевченка».
А поруч дбайливо зберігалася згадка про Іллю Васильовича Мамонтова, написана характерним почерком Левковича:
«15 лютого 1912 року виповнюється рік з дня смерті І. В. Мамонтова, який загинув у боротьбі з чумою в Харбіні. Свого часу смерть ця була відзначена в лікарській і в загальній пресі як смерть людини, відданої науці, сміливої і повної любові до своєї справи і хворих. До того доброго, що вже писалося про покійника, важко додати щось нове; та це й не є моєю метою, бо в тих, хто знав І. В. хоча б трохи, його світлий моральний образ живе й довго житиме в пам'яті. Все, пов'язане з цією пам'яттю, таке чисте й таке чуже буденній пошлості. Рік — великий строк, особливо на теперішні часи, й багато він дав нових подій і вражень; але серед цієї зміни нового часто й добре згадується І. В. Згадуючи його, живеш вірою, що є не тільки добрі, а й винятково добрі люди, а як легко сьогодні серед безлічі зловживань і зловживаючих в усіх галузях життя хитається ця віра в людей і в усе добре в них. Ми, товариші покійного, знаючи І. В., його славну душу, його устремління до всього світлого, чистого, завжди сміливо можемо сказати, що є добрі люди й що можна вірити людям. За цю віру в людей ми глибоко вдячні І. В. Цю віру він підтримує в нас, віру, яка одна тільки може дати сили в боротьбі за правду життя. Хотілося б сказати, як близько підходять до І. В. слова Сергія Петровича Боткіна, який згадував діяльність одного із своїх найулюбленіших учнів, покійного Бубнова, що загинув від дифтерії, заразившись од хворого. Слова ці такі: «Недовго він жив на світі, але багато зробив і залишив по собі той нерукотворний пам'ятник, в якому втілювалось поєднання найкращих рис людської природи — любов до ближнього, почуття обов'язку, жадоба знань». Хоча з нами зараз і немає І. В., але він був і жив у нашому середовищі, залишивши по собі славну пам'ять, і служить для майбутніх поколінь прикладом того, як треба жити, працювати і любити людей».