На окремому аркуші значилось:
«Дані про смертність лікарів у Росії за 1914–1925 рр. В 1890–1902 рр. померло в Росії 3588 лікарів-чоловіків, в середньому по 276 на рік. В 1903–1909 рр. — 1386, в середньому по 198 на рік, 3 серпня 1914-го до 1922 рр. померло 3254 лікаря, в середньому по 390 на рік. Але оскільки ці дані неповні, то треба думати, що смертність була за ці роки ще більша. 1919-1920-й висипнотифозні роки дали величезну смертність у 615 і 597 чоловік. Середня тривалість життя лікаря-чоловіка 49,2 року, а лікаря-жінки менше 40 років. 55,3 % лікарів померло у віці 24–50. Всього від висипного тифу в 1914–1922 рр. померло 1460 лікарів (60 %), від інших заразних хвороб 164, від спадкових і випадкових причин — 270, від інших хвороб 540. Вбито на війні і загинуло від ран 62, самовбивства — 59, розстріляно — 46, загинули під час різних повстань 43, вбиті бандитами 36. Жінок-самовбивць було втричі більше, ніж чоловіків. Очевидно, в них у ці роки життя було важче».
Серед паперів Левковича Жадан знайшов чернетку резолюції Товариства київських лікарів, датовану квітнем 1917 року:
«Товариство київських лікарів постановило висловити почуття глибокого презирства, й величезної огиди щодо злочинної таємної діяльності лікаря Арсена Тер-Саакова, провокатора охоронного відділення, й пропонує виключити його з усіх лікарських товариств Росії з обов'язковим повідомленням про це у пресі».
Не відмовлявся Левкович від збирання і фактів кумедних, але які також проливали досить яскраве світло на епоху, в якій він жив:
«У Самарі в 1907 році під час одного шлюборозлучного процесу духовенству бажано було з'ясувати статеву силу чоловіка. І ось знайшлися два лікарі, які погодилися спостерігати в публічному домі, яка статева сила даної людини! Роль лікарів у цьому випадку так само принизлива, як і ненаукова».
На окремому маленькому аркушику запис із заголовком «З розмови під час холери, 1910 р.».
«— Лікарю, я, здається, незабаром помру, то ви вже виконайте, будь ласка, мою останню волю.
— Що таке?
— Не веліть обмивати моє тіло сирою водою, я, знаєте, страшенно боюся холери».
«Одного разу я бачив замкнене коло людського життя: весілля акушерки й трунаря», — сумно занотував Левкович на візитній картці якогось лікаря Ф. Мендельсона.
Щоразу, беручи до рук черговий документ, Жадан давав собі слово скінчити на цьому, відсунути сіру папку й піти спати, адже злипалися очі й гуло в голові. Але якась гіпнотизуюча сила примушувала його поглинати це захоплююче чтиво. Нарешті до його рук потрапили зжовклі аркуші паперу, щільно списані фіолетовим чорнилом. Судячи з численних закреслень, позначок і дописок, це була чернетка. Він прочитав:
«20 листопада 1927 року. Народному комісару робітничо-селянської інспекції України, заступнику голови Раднаркому УРСР Володимиру Петровичу Затонському. Вельмишановний Володимире Петровичу!
Звертаюся до Вас з проханням допомогти мені. Я ніколи не наважився б потурбувати Вас, знаючи Вашу завантаженість справами державної ваги, якби не виняткові обставини, що склалися навколо моєї наукової роботи.
Я народився у 1860 році в сім'ї сільського священика села Миньківці Подільської губернії. У 1884 році закінчив медичний факультет Київського університету. З 1895 року професор Київського університету по кафедрі загальної патології. Одночасно з 1896 року і до сьогодні я працюю на Київській пастерівській станції. Неодноразово брав участь у боротьбі з епідеміями чуми і холери. У 1892 р. працював під керівництвом Л. Пастера та І. І. Мечникова в Пастерівському інституті в Парижі, де вивчав методи вакцинації проти сказу і теорію імунітету. Постійно співробітничаю з академіком ВУАН професором Д. К. Заболотним.