Портрет був у чорній рамці.
«1 грудня 1927 року від грипу, ускладненого сухою гангреною правої ноги, помер один з видатних українських патологів і бактеріологів професор Володимир Костянтинович Левкович», — прочитав Жадан.
«Розтин показав: загальний склероз судин, дегенеративні зміни в міокарді, свіжі інфаркти в легенях і селезінці, тромбування судин нижніх кінцівок.
Розтин показав роки невпинної розумової праці, роки невтомної діяльності великого людського серця, ряд перенесених інфекцій (тяжкий висипний тиф, черевний тиф, двічі дизентерія), роки голоду і холоду, пережиті вже в немолодому віці. Завжди на посту, в боротьбі з епідеміями, до останніх днів він не припиняв своєї різнобічної діяльності вченого і лікаря. Тут, на секційному столі, було проведено розтин і дослідження повного трудів і знегод життя людини, безмежно відданої науці і людям, великого вченого, великого педагога, великого лікаря — Володимира Костянтиновича Левковича.
Їх у нас взагалі мало — справжніх учених, а особливо лікарів, і зокрема патологів, бактеріологів, епідеміологів, — і так важко для країни, для всього нашого великого Союзу втрачати, особливо тепер, випробуваних вождів, славних учителів, в яких учився і в яких навчився б ще ряд поколінь.
Тіло людини ще таке немічне, а боротьба з нашими невидимими ворогами — мікробами й хворобами, що завжди підстерігають нас, — ще настільки важка, що кожна така смерть є непоправним ударом для науки і радянської медицини. Ця смерть ще й ще раз, як затоплений дзвін, закликає нас нарешті, втілити в життя кинуті нами гасла.
Ми знову повторюємо заклик: охороняйте життя старих учених, які ще працюють, захищайте їхнє здоров'я, їхній відпочинок, їхній спокій, збережіть їх для подальшої роботи на благо нашої Батьківщини».
Жадан зрозумів: Левкович так і не встиг відіслати свого листа Затонському.
Рипнули двері. Жадан злякано озирнувся. У дверях стояла мати в довгій нічній сорочці, така сива і старенька, що серце йому стислося від жалості.
— Чому ти не спиш, Женю? — з докором спитала мати. — Бачу — в тебе світло. Думаю — не дай боже, щось сталося…
— Нічого, мамо. Я зараз. Завтра висплюся. Неділя…
— Подивись, на кого ти схожий, — сумно похитала головою мати. — І хто видумав оті дисертації?
Вона тихо причинила двері. Жадан подумав, що в складанні некролога, мабуть, брав участь Брага — молодий, рожевощокий, кров з молоком нарубок з непокірною гривою рудого волосся, яке навіть на старості, посивівши, залишалося міцним і густим, як степові трави; уявив собі Брагу тих років — як ходив він у вишиваній сорочці навипуск, підперезаній вузьким кавказьким ремінцем, у білих полотняних штанях і білих парусинових напівчеревиках, які треба було щодня білити зубним порошком. Відігнав думку про авторство Браги: жодного з цих високих і сумних слів він не зміг би написати, навіть якби й хотів, бо впродовж його життя всі наукові статті і всі виступи на з'їздах і конференціях за нього писали інші.
III
Брага.
Сімнадцять років тому, одразу після закінчення медичного інституту, Жадан прийшов працювати в лабораторію, якою керувала ця людина. І донедавна, до виходу Браги на пенсію, втаємничувався у всі особливості життєвого і наукового стилю свого завідувача. На відміну від академіка Верхратського, Василя Панасовича Брагу не поважали, але боялися в інституті — існувала тут зворотна пропорційна залежність. Верхратського всі поважали, але ставилися без належного його посаді страху господнього, несерйозно, бо знали, що ніяких капостей старий не скоїть, навіть якщо тяжко проштрафишся. Лібералізм Верхратського був притчею во язицех. Гнилий лібералізм, як підкреслював Брага. Почуттями такого роду, як лібералізм, та ще й гнилий, Брага не страждав ніколи. Навіть директори інституту — м'якотілий, але не зовсім простий Білан, а згодом і енергійний, з розгалуженими зв'язками серед впливових людей Лук'янов — вважали за краще не заводитися з нестриманим корифеєм епідеміології, навіть Верхратський, який — і це знали всі — зневажав Брагу, лише гидливо кривився, слухаючи його гучні промови, присвячені черговим актуальним питанням — неактуальних проблем Брага не визнавав, він цікавився тільки тим, на що його націлювали найновіші накази і постанови. Як тільки з'являлися нові надихаючі директиви, Брага, забувши про попередні, одразу ж зі своєю дивовижною і невичерпною енергією — за цю якість його завжди ставили в приклад молодим — брався за їхнє наукове обгрунтування, доведення їхньої вищої доцільності. Повертаючись з різних наукових конференцій, де, звичайно, висловлювалися часто протилежні погляди, де велася боротьба різних наукових шкіл, що обстоювали свої теорії, Брага у дивовижний спосіб спрощував усі суперечності, виносячи якусь єдину, просту і ясну думку, дотримуватись якої вимагав від своїх співробітників. Жадан довго не міг зрозуміти механізму цього спрощення, аж поки не поїхав одного разу з Брагою на всесоюзну конференцію з питань природної вогнищевості інфекцій в Омську. Там, як і завжди, кипіли пристрасті, велися дискусії, але не це запало в душу Бразі: тільки поява на трибуні заступника міністра охорони здоров'я заволоділа його увагою; витягнувши блокнот і ручку, Брага не просто слухав, а, здавалося, всім єством своїм поглинав виступ представника вищих інстанцій, старанно занотовуючи його вказівні думки, його офіційні настанови. І хоча у виступі заступника міністра містилося багато неясних місць, щодо яких у науці не було ще узгодженої думки, і можна було помітити певні суперечності, проте Брага, повернувшись до Києва, гучно оголосив ряд питань остаточно вирішеними й такими, що не підлягають дискусії, а вимагають лише беззаперечного виконання — тільки тому, що так сказав заступник міністра. Скільки разів за своє довге життя Брага міняв наукові погляди? Неможливо на це відповісти точно, як неможливо підрахувати кількість наказів та інструкцій, що безперервно змінювали одне одного.