Завів її до свого кабінету, всадовив за столом і, щоб хоч трохи вгамувати хвилювання й розгубленість, став порпатися в книжковій шафі, відшукуючи потрібні матеріали. Нічого подібного віддавна не переживав: не можна сказати, що жінки йому взагалі не подобались, що вій був до них байдужий, але ніколи відтоді, як пішла Оля, не охоплювало його таке дивне відчуття — тривожне, щасливе й сліпучо-небезпечне, і тому власний голос здався йому чужим, далеким і незнайомим, наче говорила якась інша, механічна істота, а він зосередився на думках про цю жінку. Врешті оговтався й почав вступну бесіду про головні проблеми лікування; для цього спочатку треба було зрозуміти, як відбувається зараження сказом, як проникає вірус в організм і як можна зупинити його розповзання по нервових стовбурах.
Намагався говорити послідовно, ясно й логічно, як це робив на лекціях, але чомусь розповідь його виходила покручена, малозрозуміла — принаймні так йому здавалося, і він лаяв себе за те, що вгруз у трясовину другорядних фактів і численних прикладів. Можливо, це відчуття посилювалося від того, що Гаврилюк слухала мовчки, не зводячи на нього очей, і щось записувала, і за цією відчуженою чемністю Жаданові ввижалася її повна байдужість до його плутаних пояснень. Як завжди, коли щось витлумачував, він малював схеми — невмілі й криві, — стрілками показуючи хід вірусу по нервових шляхах, але і це, як йому вдалося, ніяк не вплинуло на її сприймання. Тоді він дав їй необхідні книжки, статті, інструкції та накази, залишив саму і знову подався до віварію.
Другого дня здивувався, побачивши, як швидко і впевнено засвоїла вона всю його науку: гортаючи сторінки товстого зошита, в якому акуратно були законспектовані всі джерела, вона докладно розпитувала його про неясні місця: виявилося, що пам'ятлива й нічого з учорашніх його розповідей не забула, все зрозуміла й засвоїла.
Тепер, коли бачив її зблизька, вона здалася йому ще вродливішою, ніж там, у лікарні Старої Митниці. Тонкі риси обличчя, наче ретельно виписані рукою старовинного художника, який полюбляє оливкові тони й кольори смаглого тіла, ледь помітна і швидко згасаюча усмішка, чорне волосся, гладенько зачесане й зав'язане ззаду темно-коричневою стрічкою в короткий хвостик. Його здивувала невідповідність між внутрішнім напруженням цієї жінки, її невпевненістю й наче загальмованістю — і твердими, чіткими лініями її малюнків (перемалювала акуратно всі його схеми). Поступово, слово за словом, немовби проявляючи фотографію, він дедалі виразніше бачив обриси її життя: випадкові лінії, неясні контури чогось незнаного, незрозумілі деталі починали наповнюватись якимось глибшим смислом, даючи об'ємні виміри, стаючи цілком реальними знаками її долі; зрозумів, що вона самотня. Ні, вона не підкинула йому цю інформацію, як роблять нерідко жінки, не піднесла її в якійсь легкій, невимушеній формі, немов ненароком, — він дуже тонко помічав і з роздратуванням реагував на всі ці цілком вибачливі жіночі ігри: просто, без усяких піддавків чи натяків, сказала, що дуже хвилюється за дочку, бо живе з нею сама; повинна на ці дні приїхати зі Львова мати, щоб побути з дочкою, але у вівторок її ще не було. Більше цю тему вона не розвивала, він теж.
У четвер закінчувався курс навчання Гаврилюк у лабораторії. На прощання, щоб перевірити її знання, Жадан дав їй кілька задач: рік тому він підготував для лікарів-рабіологів спеціальні задачі, заклавши в них різні каверзні ситуації, так, як це буває в житті. Прочитавши умови задачі, в яких докладно описувався випадок укусу людини — обставини, локалізація, — лікар повинен був призначити відповідний курс антирабічного лікування. Вона сиділа в кріслі за його столом, задумливо обкусуючи кінчик ручки, заглиблена в свої думки, і від того її обличчя здалося йому ще прекраснішим: зникли тривога й неспокій; тиха зосередженість осявала її лице. Жадан зготував каву й мовчки милувався Лідою (так називав її подумки), чекаючи, поки вона розв'яже задачу.
В цю хвилину увійшла Лариса, тримаючи запалену сигарету.