— Вибачте, я не заважаю? — спитала.
— Ні, — не дуже привітно промурмотів він, а Гаврилюк взагалі не звернула на Ларису уваги.
— О, який запах потрясний, — щебетала далі Лариса, але він, розуміючи, що порушує всі правила доброго тону і гостинності, вперто не пропонував їй сісти й випити разом з ними каву.
— Женю, в мене є до тебе важлива справа, — затяглася вона сигаретою. Гаврилюк уперше звела очі на Ларису і спокійно спитала:
— Може, мені вийти?
— Сидіть, що ви… — Йому стало ніяково за ці Ларисині витівки.
— Ви сидіть, працюйте, — царственим жестом заспокоїла гостю Лариса. — Тебе можна попросити на два слова?
Жадан вийшов з Ларисою в коридор.
— Що сталося?
— Нічого, — розсміялася Лариса. — Просто скучила за тобою. Хотіла тебе бачити… Що з тобою?
— Нормально.
— Ні, ти якийсь похмурий, — стурбовано зазирнула йому в очі. — А в мене потрясна новина.
— Яка?
— Вирішила вступати в партію.
— Що??? — він відступив від неї.
— В партію вступаю. Ти здивований?
— Ні… але…
— Що «але»? Ти кажи, кажи, Жаданчику. Тільки відверто.
Стояли біля акваріума, і Жадан чомусь занурив у воду палець. Вода була тепла. Він понюхав палець, згадав інші акваріуми — у будинку Шульги.
— Це твоя особиста справа, — сказав. — Але партія — це партія. Треба бути…
— Продовжуй, продовжуй, — намішкувато дивилася на нього Лариса, струшуючи попіл у акваріум.
— Навіщо тобі вступати в партію?
— Як навіщо? — його запитання починали її дратувати. — Так мені порадив Нечаєв. І він правий. Взагалі він мені дуже подобається. Треба бачити перспективу. Захищу дисертацію, стану старшим науковим. А далі?
— Працювати.
— Ні, Жадан, — сердито зітхнула Лариса. — Ти сьогодні сам не в собі. Може, та чорнява провінціалка на тебе так вплинула? Га?
— Може, — він опустив очі.
— Дивись… Я дуже ревнива. Як ти не розумієш? Батько мій у партії, Кочергін теж. Я хочу реально вирішувати справи в інституті… Нечаєв пообіцяв мені домовитись у райкомі. Щоб прийняли поза чергою.
— Ти хочеш вступити в партію тільки для того, щоб командувати іншими?
Її очі спалахнули, наче пройшовся по них промінь сліпучого світла.
— Хочу! Так! І буду командувати! Досить уже цим Брагам, Біланам, Гаркушам і Лук'яновим мною командувати! Тепер мій час настав! Ясно, Жаданчику?
— Вибач, — сухо сказав він. — Це твоя особиста справа. Я безпартійний і нічого тобі не можу тут порадити. Мене чекають.
Круто повернувся й пішов по коридору. Перш ніж зайти до своєї кімнати, зупинився перед дверима, дістав носовичка й довго витирав вказівний палець, хоч він давно вже висох.
Увійшов до кімнати. Гаврилюк підвела голову і вперше радісно усміхнулася — і в цій усмішці майнуло щось переможне й любе, — але одразу ж спохмурніла, наче опам'яталась, згадавши про якісь правила поведінки, що їх порушила.
— Я вже все розв'язала.
— Чудово, — сказав він, — зараз перевірю, як ви впорались із завданням. Я б дуже хотів, щоб ви завалили залік.
— Чому?
— Бо тоді я залишив би вас ще на місяць.
II
Однак усі задачі вона розв'язала без помилок. Чітко, стисло, з ясним розумінням справи розповіла йому, чому призначила саме таке лікування, обрала саме ці препарати. Наче на якусь мить кудись наділися її мовчазність, зніяковіння, затаєна полохливість — все те, що заважало йому сказати їй кілька людських, неслужбових слів, перейти за ці дні невидиму, але твердо окреслену цією чорнявою лікаркою межу. Не наважився, боячись нового болю, розчарування. Краще залишитися з ілюзіями, породженими чимось таємним і притягальним, що мала в собі ця жінка, ніж знову відчути себе самотнім і нікому не потрібним.
— Тепер сказ у Старій Митниці буде ліквідовано назавжди, — посміхнувся Жадан, вислухавши її відповідь. — Кротова тепер вам не потрібна. Ви самі як професор.
Вона забобонно постукала пальцями по столу:
— Щоб не наврочити.
— Коли ви їдете?
— Сьогодні.
— Ну що ж, — зітхнув він, — усього вам доброго.
Вона подала йому руку:
— Спасибі вам, Євгене Петровичу, за увагу, за все. Мені дуже багато дала ця поїздка. Вибачте, що стільки часу у вас забрала. До побачення.
Уважно глянула йому у вічі своїм дивним поглядом, в якому, крім суму, він прочитав щось незрозуміле, від чого стислося серце. Жадан все ще тримав її руку.
— До побачення, Лідіє Василівно. Був дуже радий вас тут бачити. Дзвоніть, не забувайте.