— Ні. Мені цікаво. І страшно.
— У вас ніс червоний. Ви його не фарбуєте?
Вона засміялася й приклала до носа долоню.
— Це його природний стан. Я мерзлячка, навіть улітку мені холодно.
Раптом Жаданові здалося, що похмуре, близьке до полярної сонливості небо розплющило свої важкі, грудневі повіки: наче в крижаній ополонці, далеке сонце пробилося саме над Батиєвою горою, засяяло сліпучо й по-весняному, і все темне, пригасле й сумне в цьому місті враз зникло: перед ними відкрився Київ у всій сферичній замкненості своєї панорами, розкиданої на горах, у всіх своїх вічних знаках історії і творення, наче на картині сучасного художника «синтетиста», який уміє поєднувати речі, віддалені у часі й просторі. Як зачаровані, дивилися вони на місто: він — вгадуючи всі близькі його серцю місця, де минало життя, де з'явився він на світ, де поховані були його батько і рідня й де його поховають; вона — вперше з такою силою і ясністю зрозумівши незбагненну структуру цього міста, яке, завдяки своїм горам, породжувало не тільки в лижниках, а й у кожній людині — віддавна, від печер починаючи, — бажання вільного лету, даючи очищення від дрібного й буденного, сповнюючи патетикою людей, що жили тут, їхнє слово, музику і будівлі, створені тут у давнину. В центрі всієї цієї панорами лежав стадіон; його пофарбовані в рожевий колір трибуни утворювали концентричне коло, схоже на велетенське око, що запитально зазирає в небо.
— Дивіться, — сказав Жадан, обережно взявши Ліду за плечі й повернувши ліворуч. — Ось бачите, там, на горі, наш інститут. За ним Батиєва гора. Ліворуч Байкове кладовище. Там мої поховані… Потім, бачите — високі будинки? То Солом'янка, вулиця Урицького. А далі вокзал… Ви о двадцять другій їдете?
— Так.
— Який вагон?
— П'ятий.
— А тут, у центрі, бачите? Великий дім на горі. Це дім Морозова. Там колись жила моя тітка. Поруч червона споруда — це університет. А там золота баня, дивіться. Це Палац спорту. А тут я живу.
— Зовсім близько.
— Я чекав вашого приїзду, — сказав він, відчувши, як од хвилювання сів його голос.
— Я не розумію, як я наважилась. Ви такий зайнятий…
— Ви зовсім змерзли. Дайте, — він взяв її руку й почав щосили дмухати, щоб своїм диханням зігріти її холодні як лід пальці.
— Не треба, — тихо сказала вона, але руку не забрала. Вона і справді вся тремтіла.
— Я хочу сказати, що…
— Не кажіть, — злякано перебила вона його. — Я дуже боюсь… мені так добре, що я боюсь слів.
Він пригорнув її до себе — вона не пручалась, — але не поцілував — лише провів пальцем по тому місцю, де біля вуха легко і якось по-дитячому звивалося пасемце її темного волосся. Так стояли вони кілька хвилин, доки сонце не згасло, і Київ одразу змінився, наче найшло на нього затемнення.
— Треба йти, — тихо сказала Ліда, відступаючи від нього на крок. Обличчя її знову було сумне і замкнене. — Ви запізнитесь у міністерство.
— Справа не в міністерстві. Я наздогнав вас, тому що… тому що…
— Я чекала. Я йшла так повільно, наче на смерть… Я дуже хотіла, щоб ви мене наздогнали. Господи, як я хотіла! — зітхнула вона. — Спасибі вам, Євгене Петровичу. Я ніколи в житті цієї гори і цього сонця не забуду… Наче в іншому світі побувала.
Вони пішли вниз, туди, де стояла химерна жовта споруда, схожа на декорацію до науково-фантастичного фільму: оздоровчо-медичний центр з саунами. Престижне місце, куди приїздить Кочергін зі своїми престижними дружками. Трохи далі вони побачили довге аеростатне тіло, що залягло у зморшках гори на підходах до стадіону.
— Що це? — запитала вона.
— Тренувальний каток. Дах у нього надувний. Зайдемо?
— Добре.
Він ніколи тут не був і тому з інтересом ступив у це приміщення через спеціальні двері-фільтри, що крутилися. Можливо, тому, що тут підтримувався підвищений тиск повітря, Жаданові здалося, що все навколо викривлене: і звуки, і сіро-жовтувата напівпрозора покрівля над ними, наче справді вони перебували у череві величезного аеростата, і постаті дітей у різнобарвних костюмах. Йшло тренування юних фігуристів, які зосереджено виписували на льоду якісь вензелі. Дві тренерки сиділи поодаль і жваво розмовляли, не дивлячись на дітей. Одна з них плела щось з білої вовни. Нарешті та, що плела, поглянула на крижаний майданчик і гукнула;
— Наталко, чого ти вовтузишся, як корова на льоду? Я тобі сказала — «тулуп» відпрацьовуй! А де твоя задня пробіжка?
І слова тренерки, і ріжучий звук ковзанів, і голоси дітей — все звучало неприродно, подвійною луною тиснуло на вуха. Час від часу хтось з дітей падав на кригу, одразу ж уперто, з ображеним виразом обличчя схоплювався на ноги і знову продовжував свої вправи. Жаданові стало жаль дітей, з яких навряд чи вийдуть чемпіони при таких наставниках. Подумав, що переважну більшість цих підлітків невдовзі виженуть за низькі спортивні результати як неперспективних.