Ярослав підсунув до Чередниченка лабораторного зошита. Він уже й без того знав, що справа їхня немарна. Кількість нітросполук збільшувалася від периферії до місця викиду. Шеф теж це знав. Уже тиждень, як вони повернулися з шахти, і кожного дня Чередниченко тінню стояв за їхніми з Наталкою спинами. Несамохіть порівняв його з колишнім кафедральним шефом, який не тільки не цікавився як ведеться наукова робота на кафедрі, а й зволікав з читанням аспірантських звітів.
Раптом Іван Олексійович проспівав писклявим голосом:
— Оце ж тобі Галька, оце ж тобі Любка, оце ж тобі, оце ж тобі сизая голубка… — Його завжди безбарвне сухе обличчя розрум'янилося, нагадувало спілу айву.
— Знаєш, — озвався він перегодя, — я сам родом із старого Луганська. Мешкав у приватному будинку на Камброді. В той час топили вугіллям. Так от, були випадки, коли вугілля в плитах вибухало. Сусідові одного разу навіть піч рознесло.
Дехто вважав, що то шматочки вибухівки, яка не вся продетонувала під час відпалки в шахті і разом з вугіллям опинилася в печі. А виходить, причина в самому вугіллі… І як раніше до цього не додумались?
— Зарано ще стверджувати, Іване Олексійовичу, — зауважив Ярослав.
— Та все ж ясно. Подивися лишень сюди, — Чередниченко ткнув пальцем у графік. — На всіх п'яти шахтах та ж сама картина…
— Перше ж запитання, яке поставить хімік:
а що вас переконало, що олово у вашому аналізі витрачається саме на відновлення нітрогруп? Адже у вугіллі скільки завгодно компонентів.
Чередниченко спохмурнів, по часі озвався:
— То й що, як не нітросполуки? Хай там чорт, дідько! Але ж залежність… По ній можна попереджати викиди.
— Шаманство, — сказав Паливода.
На здивований погляд Чередниченка пояснив:
— Я зараз виступаю в ролі майбутнього опонента. Так от: ви знайшли показник, з допомогою якого можна прогнозувати викиди вугілля, і достеменно не знаєте, що ж воно таке… Шаманство.
— То який же вихід? — понуро спитав Іван Олексійович.
— Найліпшим підтвердженням були б самі нітросполуки, якби їх пощастило витягнути з вугілля.
— Таке можливе?
— Можливе. Але на це потрібен час і абсолютна певність, що цей компонент там справді є,— сказав Паливода. — Я веду до того, що вже казав раніше: потрібна перевірка цього методу якимось іншим, скажімо, спектральним.
На вулицю вони вийшли пригніченими. Іван Олексійович через те, що концепція викиду, яку вибудував 1 підтвердив дослідами Паливода, раптом захиталась, а Ярослав від того, що несамохіть зіпсував шефові настрій.
На розі, перед тим. як розлучитися, Чередниченко несподівано запитав:
— А чого ти пішов з хімінституту?
— Не бачив перспективи для творчості. Учбовий процес поглинав увесь час. Останніми днями відчував, що поступово перетворююсь на деталь, яка бере участь у продукуванні таких самих деталей для виробничого процесу. Не хочеться бути деталлю.
— Не шкодуєш?
— Навпаки. Ви дали мені живе діло.
— А як розженуть?
— Не розженуть, — сказав Ярослав впевнено. Та певність передалася й Чередниченкові, і вони розійшлися з просвітлілими лицями.
Раніше Іван Олексійович уникав підніматися вулицею нагору. Якщо ж набридало очікувати автобуса, то він щонайменше двічі спинявся відпочити. Але цього разу проминув перший пункт свого відпочинку, наближався вже до другого — магазину «Хліб», але, собі на подив, не відчув у тілі слабкості. «Попоходиш по гірничих виробіт-ках, та ще з рюкзаком за плечима, та на глибинах, де тиск значно більший ніж на поверхні, то отака гора стане тобі за виграшки, — міркував Чередниченко. — А головне — нерви. Просто важка робота лікує». Він також подумав, що чималу роль у зміцненні його вкрай розладнаної нервової системи відіграло спілкування з Паливодою — розважливим, спокійним чоловіком, який до того ж завжди випереджав, коли йшлося про важкий або небезпечний маршрут у шахті. Та головне — це надія, що йому пощастить зберегти лабораторію. Зараз уже, згадуючи розмову в міністерстві, він не міг відмовити міністерському керівникові в слушності.
— За десять років ви не дали жодної вагомої рекомендації. Викиди як були раптовими, так ними й залишилися.
— Може, хтось колись давав рекомендації вагоміші від наших? — поцікавився тоді Чередниченко.
— Ні, не давав, — відказав міністерський керівник. А тоді посміхнувшись, сказав: — Ви, Іване Олексійовичу користуєтесь аргументами мого внука-п'ятикласника. Коли ми дорікаємо йому за погану оцінку, він незмінно відповіда: а Доморацькому теж двійку поставили.
Чередниченко знав добрий десяток колективів таких «доморацьких», де більш чи менш сумлінно робилися спроби вирішити проблему викидів. Але віз і нині там. Зараз уже Іван Олексійович починав розуміти, що причина браку поступу не так у кволій наполегливості і навіть не так у рівні кваліфікації людей, як у підході до цього питання. Всюди викидами займаються гірники й ге-ологи. І проблему намагаються вирішити сумою відповідних знань. І майже ніхто не брав до уваги речовину вугілля, котра проявляє дивовижну 1 грізну властивість несподівано вибухати. Здавалося, то мстить дух далеких епох, домівку якого потурбували люди.
8
Чоловік був високий і згорблений. Зморшкувате обличчя з приплюснутим носом і відвислою нижньою губою робили його схожим на добродушного верблюда.
— То вас цікавлять фізичні методи… А, даруйте, хто ви й звідкіля? — Він підкидав на долоні чорну газову запальничку.
Почувши відповідь, вигукнув:
— Що ви кажете! Є такий інститут, є… Я його знаю по Марцевичу.
— Хто це? — не зрозумів Паливода.
— Як, ви не знаєте Марцевича!? — В голосі чоловіка вчувалося розчарування. — Надзвичайно цікавий хлопець. І до біса розумний. — По миті додав: — Яв нього був опонентом.
Ярослав сказав, що він недавно працює в цьому інституті і не всіх ще знає.
— Так щодо аналізів… — нагадав.
— Є, в нас такі прилади, є. В лабораторії спект-роскопії. Мучник там завідуючий. Рекомендую вам його. По-перше — органік, що для вас важливо, по-друге — обдарована людина.
— А як до нього потрапити? — запитав Паливода.
— Його звати Денисом Парамоновичем… Це в старому корпусі, що через дорогу. Втім зараз почнеться обідня перерва, ви його не застанете.
Ярослав, який поснідав склянкою чаю в поїзді і вже давно відчував голод, поцікавився, де їдальня.
— Що, у вас теж почалося виділення шлункового соку? Атож, атож, всі ми — науковці живемо за тим самим біологічним годинником: час сніданку, час обіду, час вечері.
Паливоді спало на думку, що в молоді роки чоловік цей був надзвичайним базікою, таким залишився й на старості. Є люди, в яких риси характеру до того сталі, що ні час, ні злами в біографії не спроможні їх викривити.
По дорозі до буфету чоловік запитав у Паливоди його ім'я й по-батькові і який він вуз закінчив.
— Та Сашко ж Притула — ваш завідуючий кафедрою — мій учень! — вигукнув зраділо, почувши відповідь.
…Чоловік промокав носовичком краплини поту на великому похилому лобі. Він і справді нагадував чимось верблюда — балакучого дромадера.
— Ага, качка, котлети, яловичина, — читав меню Ярославів новий знайомий. — Ось це й візьму. Не люблю обсмоктувати пташині кістки. М'ясо — свинина або яловичина! Тільки б кусень смачніший…
За столом, на який вони поставили підноси, обідала білява дівчина років двадцяти п'яти. Старий усміхнувся їй і не без лукавства в голосі сказав:
— Ось цей чоловік, Таміло Андріївно, займається вуглехімією. Чом би вам не погомоніти, га? Як колегам…
Дівчина кинула швидкий пильний погляд на Паливоду.
— Не заперечую. Коли пообідаєте, зайдіть у п'ятдесят другу, це на другому поверсі.
Вона вийшла з-за столу і попрямувала до дверей. Ярослав провів поглядом її зграбну постать у барвистій ситцевій сукенці. Сусід, перехопивши його погляд, усміхнувся посмішкою старого ласуна,
У п'ятдесят другій тхнуло бензолом. Дівчина, тепер уже в білому халаті, поралася біля витяжної шафи.