- Якби вона не була така майстерна в роботі,- казала не раз мама,- то я б і однії години не держала при домі оту циганську кобилу.
А я так любила оту циганську кобилу, що й душі в ній не чула! Я їй, як рідній, сповіряла і свої малі радощі, і своє дитяче горе. Не було в мене нічого такого, з чим би я затаїлася перед своєю Мартою. Як підемо одпочивати, то я було їй все розкажу. І вона мене теж любила; вислухуючи мої дитячі скарги, вона завжди близько приймала їх до свого серця, умовляючи мене не звертати на те уваги.
- У світі завжди більше лихого, ніж доброго,- казала вона мені.- Як звертати увагу на одно лихе, то тілько собі більше шкоди заподієш: почнеш журитися - зсушиш себе… А як не вдаряти на нього -' хай воно йде собі за водою, а тілько добре приймати, то від того краще буде і тобі, і людям. Лихе минеться та й забудеться, а добре - довіку зостанеться добрим, житиме поміж людьми, поки й світу сонця!
Отакими речами вона завжди угамовувала мов невеличке горенько, і я, забуваючи про свої образи, прохала її розказати яку-небудь веселу казку або при-повістку. Марта розказувала, а я слухала. Іноді й брат, уже зовсім роздітий, почувши нашу розмову з сусідньої хати, де він спав,- босоніж прибігав до нас, і ми з ним, укрившись коцем на моїй постелі, разом слухали отих іноді страшних, а іноді веселих казок та приповісток Мартиних.
- Що ж це - усе я та я тілько розказую вам, а ви мені ніколи нічого не розказуєте? - якось раз каже нам Марта.
- Ми не вміємо… не знаємо,- одказуємо їй.
- То що, як не знаєте? Зате ви вмієте читати. От би й прочитали мені, щоб і я почула, що там у тих книжках пишуть.
"Що ж би їй такого прочитати?" - задумалася я.
- Хочеш,- питаю,- я прочитаю, як бог творив1 світ і перших людей, як вони жили в раю, як согрішили й що їм було за те?
- Прочитайте, моя панночко! Прочитайте, моя голубочко!
Узяла я книжку й почала читати. Марта прислухалася, водячи за мною очима по книжці та зупиняючи мене на якому-небудь невідомому їй слові. Довго я їй читала, а вона слухала.
- Добре,- каже.- От якби тілько воно було по-нашому, по-простому написано, а то багато деяких слів не второпаю.
- Книжки,- одказую їй,- простою мовою не пишуться.
- Чому? - питав Марта.- Хіба нема книжок, написаних простою мовою?
- Не знаю,- кажу.- Мабуть, нема, бо мама каже, що проста мова годиться тілько задля темних мужиків, а не задля книжок, що їх пишуть учені люди.
- Звісно, як пани ті книжки складають, то вони їх і пишуть по-своєму, по-панському; а якби ми, мужики, вміли писати, то ми їх і складали б по-своєму, по-мужицькому,- відповіла Марта.
- Мама каже, що мужича мова погана, недотепна ні до чого!
- От дивіться! - дивується Марта.- Чому недотепна ні до чого! Скілько людей нею балакає, і всім вона й люба… От і ви слухаєте казок, що я розказую, та ще як слухаєте?! І барин часто балакають по-нашому… То бариня не люблять нашої мови, так вона їм і здається поганою, недотепною!
- Мама каже, що й наша панська мова не така делікатна, як то французька.
- А мені своя найделікатніша! - усміхнувшись, каже Марта.- її я люблю, як ти розказуєш,- кажу я Маріі.- Ти дотепна до цього.
- А я таки бажала б послухати книжки на нашій мові! - нарешті додала Марта.
Швидко після того довелося мені те жадання Мартине задовольнити.
Раз якось папа вернувся з служби додому, тілько-гілько що ми посідали обідати.
- Це щось, видно, дуже незвичайне скоїлось, що ти якраз поспів на обід! - усміхаючись, каже йому мама по-французькому.
- Ось воно, те незвичайне, що мене примчало додому,- каже папа і показує мамі якусь невеличку посилочку, загорнену в полотно.
- Що ж то таке? - зацікавилась мама. Та папа, не вдаряючи на ту цікавість, мерщій пішов із своєю посилочкою до кабінету. Незабаром він вернувся й мовчки сів за стіл.
- Що ж там таке привіз ти? Чого мовчиш? Хвалися вже! - напосідає мама.
- Дай спершу наїстись добре, та тоді вже й похвалюся,- весело граючи очима, каже папа.
Ми всі теж зацікавилися: дивимось на папу й ждемо, коли-то він почне хвалитись; а папа, не вдаряючи на те, мовчки їсть.
Отак мовчки трохи не увесь обід пройшов. Перед тим уже, як уставати, папа, повертаючись до мами, сказав:
- То мені один земляк наш, що служить у столиці, заслав подарунка. Та якого ще подарунка, якби ти тілько знала!.. "Кобзаря"! - нарешті, випалив він.