- Мама каже, що мужича мова погана, недотепна ні до чого!
- От дивіться! - дивується Марта.- Чому недотепна ні до чого! Скілько людей нею балакає, і всім вона й люба… От і ви слухаєте казок, що я розказую, та ще як слухаєте?! І барин часто балакають по-нашому… То бариня не люблять нашої мови, так вона їм і здається поганою, недотепною!
- Мама каже, що й наша панська мова не така делікатна, як то французька.
- А мені своя найделікатніша! - усміхнувшись, каже Марта.- її я люблю, як ти розказуєш,- кажу я Маріі.- Ти дотепна до цього.
- А я таки бажала б послухати книжки на нашій мові! - нарешті додала Марта.
Швидко після того довелося мені те жадання Мартине задовольнити.
Раз якось папа вернувся з служби додому, тілько-гілько що ми посідали обідати.
- Це щось, видно, дуже незвичайне скоїлось, що ти якраз поспів на обід! - усміхаючись, каже йому мама по-французькому.
- Ось воно, те незвичайне, що мене примчало додому,- каже папа і показує мамі якусь невеличку посилочку, загорнену в полотно.
- Що ж то таке? - зацікавилась мама. Та папа, не вдаряючи на ту цікавість, мерщій пішов із своєю посилочкою до кабінету. Незабаром він вернувся й мовчки сів за стіл.
- Що ж там таке привіз ти? Чого мовчиш? Хвалися вже! - напосідає мама.
- Дай спершу наїстись добре, та тоді вже й похвалюся,- весело граючи очима, каже папа.
Ми всі теж зацікавилися: дивимось на папу й ждемо, коли-то він почне хвалитись; а папа, не вдаряючи на те, мовчки їсть.
Отак мовчки трохи не увесь обід пройшов. Перед тим уже, як уставати, папа, повертаючись до мами, сказав:
- То мені один земляк наш, що служить у столиці, заслав подарунка. Та якого ще подарунка, якби ти тілько знала!.. "Кобзаря"! - нарешті, випалив він.
Мама призро глянула на папу і, закопиливши губу, промовила по-французькому:
- У нас отих обірванців, що з кобзами по ярмарках швендяють, хоч греблю гати! Коли вже вони тобі такі любі, то міг би їх і тут назбирати, а він ще з столиці виписував!
- Ти не глузуй, а спершу сама подивись, що то за кобзар,- одказав папа.- Це книжка така, що один кріпак із нашого краю написав. Приятель пише, що книжку ту він на велику силу роздобув, хоч вона вже давно у світ вийшла: як тілько вийшла, то наші земляки зразу її розхватали, і тепер тії книжки ні за які гроші не добудеш.
- Воображаю, какая зто должна бьіть прелестная книжка, написанная необразованннм крестьянином, да еще, может бьіть, й по-малороссийски! - одказала мама по-руському.
- Авжеж, по-нашому! - скрикнув папа.- Тобі не люба наша проста мова, кажеш: і груба вона, і недотепна ні до чого путнього, а тілько задля того, щоб варнякати нею. А ти прочитай, то сама побачиш, як чоловік з таланом може орудувати тією простою мовою. Які він чудові вірші понаписував! Поет, насто-ящий поет! - радісно додав папа і, швидко схопившись, чимдуж почимчикував до кабінету.
Обід скінчився, то й ми всі повставали з-за столу й перейшли в гостинну, куди незабаром прибув папа з книжкою в руках. Він сів у своєму кріслі і, розгорнувши книжку, почав читати "Думи мої, думи мої". Мама, як тілько зачула просту мову, зараз перепинила папу і сказала гувернантці одвести нас гуляти. - їм не пристало слухати таку мову,- додала вона по-французькому.
Як нам не хотілось іти, як бажалося почути, що папа буде читати! Та не послухатись маминого наказу не можна, і ми з братом нехотя вийшли з хати.
Того ж таки вечора я похвалилася Марті, що папа аж із самої столиці, получив книжку, написану простою мовою.
- Що ж у тій книжці пишеться? - питає Марта.
- Не знаю,- одказую їй.- Тілько що папа почав читати про якісь думи, а мама звеліла нас вислати.
- Кепсько… Послухати б! - щебече Марта.
- Підожди. Книжка у папи в кабінеті. Я знаю, яка вона. Коли-небудь, як папи не буде дома, я її непримітне візьму та крадькома й прочитаю тобі.
Недовго нам довелося того дожидати. У неділю папа з мамою зібрались провідати сім'ю якогось знайомого пана. Після сніданку вони зразу поїхали, наказавши гувернантці нас доглядати.
- А як ми забаримося, то й обідайте без нас,- додала мама.
- Слухай, Грицю,- зашепотіла я братові.- Ти вигадай що-небудь таке, щоб гувернантку зіпхнути з очей, а я тим часом книжку у папи спроворю та хоч трохи почитаю з неї Марті, поки наші вернуться додому.
- Так і я ж хочу слухати,- каже брат.
- Я тобі розкажу потім… А може, як-небудь книжку викрадемо на ніч: тоді й тобі почитаю.
- Добре,- одказав брат і зараз повернувся до гувернантки.
- Фрейлен Луїзо! Даваймо в що-небудь гратися! Ви люба! Ви мила, фрейлен Луїзо! - почав лащитись до неї брат, обнімаючи її.- Ви зостанетесь тут, у столовій, а ми з Лідою по других хатах будемо ховатись і як крикнем: "Уже!", то ви й будете нас шукати,- замовив він до неї по-французькому.
- Вуй, вуй, вуй! - швидко одказала вона.
Ми мерщій полинули від неї. Брат побіг у другі хати, а я до кабінету. Дивлюсь - на столі в папи, якраз на кінці з правого боку, лежить та сама книжка, якої мені треба. Як забачила я великими літерами надруковане слово "Кобзар", то мерщій ухопила книжку, ткнула її під пелерину й чимдуж подалася з кабінету до своєї хати. Там сиділа Марта і щось вишивала у п'яльцях. Вона, не дивлячись на неділю, любила і в свято вишивати.
- Ось вона, та книжка, що я хвалилася тобі! Давай будемо читати,- кажу Марті, і ми прийнялися за книжку. Марта, схилившись над п'яльцями, вишивала, а я, примостившись біля неї на стулі, почала читати "Думи мої". -
Марта слухала і якось тихо аітхала, а я, дочитавши до половини, припинилась.
- Це скучне,- кажу.- Я не розберу, що воно той, хто книжку писав, хоче сказати.
- А я все розбираю,- одказує Марта.- То він журиться, що не знає, де свої думи подіти, кому їх сповістити… Та й гарно ж як!
- А мені не подобається,- кажу я.- Давай другого чого цікавішого пошукаємо.- І почала переглядати книжку, що в ній було надруковано.
- Ось "Перебендя"… Що то таке - "Перебендя"? - питаю.
- То так старців у нас називають,- каже Марта.