Джанні Родарі
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Як Цибулоне наступив принцові Лимону на мозоль
Цибуліно був сином Цибулоне і мав семеро братів. Звали їх Цибулетто, Цибулотто, Цибулучча та іншими подібними іменами, найкращими в шановній цибулиній родині. Люди вони були, що й казати, хороші, але безталанні.
Та й не дивно. Де цибуля, там і сльози.
Жив Цибулоне з усією своєю родиною в дощаній халупі, не більшій від ящика для розсади.
Коли хто з панів потрапляв, бувало, на вулицю, то роздратовано морщив носа і велів візникові їхати швидше: «Пхе, як тхне цибулею».
Якось через те село мав проїздити правитель країни, сам принц Лимон. І його придворні побоювалися, щоб не постраждав від запаху цибулі принців ніс.
— Ну що скаже принц, коли почує, як тхне від оцих злиднів?!
— Треба їх напахтити, — вирішив обер-камергер.
І одразу ж послали з десяток солдатів Лимончиків, щоб напахтити бідноту. Цього разу солдати облишили свої шаблі та гармати, а взяли на плечі лише обприскувачі з одеколоном, амброю, фіалковими пахощами та найкращою трояндовою водою з Болгарії.
Солдати вигнали надвір Цибулоне з його синами і всією ріднею, поставили попід муром і оббризкали від голови до ніг пахощами, аж бідолашний Цибуліно застудився.
Та ось долинув звук сурми, і в супроводі усіх Лимонів і Лимончиків з'явився сам правитель, принц Лимон. Він був одягнений у все жовте, а над його жовтою шапкою дзеленчав золотий дзвіночок. У придворних Лимонів дзвіночки були срібні, а у простих Лимончиків — бронзові. І так усі ті дзвіночки гарно дзеленчали, що люди збігалися, як на дивовижу, — думали, що то оркестр.
Цибулоне і Цибуліно опинилися спереду, тому їх штовхали і в боки, і в спину ті, що стояли позаду. Старому бідоласі Цибулоне це набридло, і він почав гукати:
— Назад! Назад!
Принц Лимон почув те і розсердився. А потім спинився, підійшов окаряч до Цибулоне і гримнув на старого:
— А чого це ти кричиш «назад, назад»? Може, тобі не до вподоби, що мої вірні піддані тиснуться вперед, щоб на мене подивитися? Га?
— Ваша світлосте, — зашепотів йому на вухо обер-камергер, — мені здається, що цей чоловік — небезпечний бунтівник! Його треба тримати під пильним наглядом.
І один із охоронців принца навів на Цибулоне спеціальну підзорну трубу, у яку наглядали за бунтівниками. Кожен з Лимончиків мав таку трубу. Бідолашний Цибулоне аж позеленів зі страху.
— Ваша величносте, — насилу пробелькотів він, — то мене ж задавлять!
— І добре зроблять! — гримнув принц Лимон.
Тут обер-камергер звернувся до натовпу з такою промовою:
— Любі наші підданці! Його світлість дякує вам за вірнопіддані почування і за стусани, якими ви частуєте один одного. Тож штовхайтеся, громадяни! Штовхайтеся, громадяни! Штовхайтеся дужче!
— Та коли б і вас із ніг не збили, — вихопилося у Цибуліно.
І тут-таки один із стражників навів на хлопчину свою підзорну трубу. Цибуліно зважив за краще втекти і попід ногами старших швидко пробрався назад.
Громадяни спочатку не дуже тіснилися. Та обер-камергер так загрозливо бликав на них, що юрба захвилювалася, мов вода у діжці. Штовханина стала такою, що зрештою старий Цибулоне не утримався на місці і наступив простісінько на ногу самому принцові Лимону. У його світлості на ногах були мозолі, тож йому аж свічки в очах засвітилися. Десяток солдатів Лимончиків з усіх боків як один кинулися на нещасного Цибулоне і закували його в кайдани.
— Цибуліно! Цибуліно! — гукав старий, а його вже тягли геть.
Цибуліно був у цю мить уже далеко, та всі навколо нього все знали і, як то буває, знали навіть те, чого насправді й не було.
— Ото добре, що його схопили. Адже він хотів ударити його світлість кинджалом!
— Та зовсім не те! У нього в кишені був кулемет!
— Кулемет у кишені? Бути цього не може!
— А ви не чули пострілів?
Насправді то були не постріли, а тріскотіння ракет на честь принца Лимона. Але люди так переполошилися, що кинулися врозтіч від солдатів Лимончиків.
Цибуліно хотів був крикнути усім цим людям, що в кишені його батька був лише недокурок тосканської сигари. Та подумав, що краще буде промовчати.
Бідолашний Цибуліно! Йому здалося, що він раптом перестав бачити на праве око, — а то була просто сльоза.
— Назад, дурна! — наказав їй Цибуліно і зціпив зуби, щоб не заплакати. Налякана сльоза сховалася і більше не з'являлася.