Боячись тюрми, Вишенька уже й не знав, за що йому треба братись.
На щастя, інколи синьйор Петрушка не вискакував нізвідки, бо любив поспати, а то й посидіти годинку за пляшкою виноградної горілки. Тільки в цей час Вишенька бував вільний. Але й тоді синьйор Петрушка умудрявся нагадувати про себе за допомогою всюди розвішаних написів. Це давало йому змогу зайву годинку поспати. І він був певен, що в цей час його учень смирненько гуляє в парку і засвоює його повчання.
Та коли Вишенька проходив повз ці таблички, він навмисне знімав окуляри, щоб не бачити нудних написів, і міг спокійнісінько думати про що завгодно.
Саме цього дня Вишенька безтурботно і вільно гуляв по парку і раптом почув, що його кличе якийсь тоненький голосочок:
— Синьйоре Вишенько! Синьйоре Вишенько!
Вишенька озирнувся і побачив за огорожею хлопчика одних з ним років. Хоча хлопчик був бідно одягнений, та його личко було дуже веселе і симпатичне. З ним була дівчинка років десяти, з кіскою, що стирчала догори і скидалася на хвостик редиски.
Вишенька чемно вклонився їм і промовив:
— Добридень, синьйори! Не маю честі вас знати, та залюбки з вами познайомлюсь.
— То чого ж не підходите до нас ближче?
— Не можу. Ось цей напис забороняє мені розмовляти з сільськими дітьми.
— То ми ж сільські діти, і ви вже з нами розмовляєте!
— Ну, то я підійду ближче!
Вишенька був боязкий і занадто вихований хлопчик, та у вирішальний момент міг діяти сміливо. Так і тепер: він рішуче пройшов просто по траві до огорожі.
— Мене звуть Редисочка, — сказала дівчинка. — А це — Цибуліно.
— Дуже приємно, синьйорино. Дуже приємно, синьйоре Цибуліно. Про вас я вже чув.
— Від кого?
— Від синьйора Помідора.
— Ну то, напевне, про мене він не сказав нічого хорошого.
— Звичайно. Саме тому я й подумав, що ви дуже милий хлопчик. Бачу, що я не помилився.
Цибуліно усміхнувся:
— От і добре! Тоді навіщо нам так церемонитися і говорити «ви», наче старі дворяни? Давай будемо на «ти».
Вишенька згадав про напис на дверях кухні: «Нікому «ти» не говори!» Цей напис почепив його вчитель, коли застав Вишеньку за дружньою розмовою з служницею Полуничкою. Тепер Вишенька насмілився порушити цей наказ.
— Згода! Будемо на «ти»! — сказав він. Редисочка страшенно зраділа:
Ну що я тобі казала, Цибуліно? Бачиш, який милий хлопчик Вишенька!
— Дякую вам, синьйорино, — чемно вклонився Вишенька, потім почервонів і просто сказав: — Дякую, Редис очко!
І всі троє весело засміялись. Спершу Вишенька тільки ледве усміхався куточками рота, бо пам'ятав наказ синьйора Петрушки, який забороняв сміятися чемним хлопчикам, а потім побачив, як щиро регочуть Цибуліно й Редисочка, і сам зареготав на все горло.
У замку ніколи не чули такого веселого і щирого сміху. Обидві благородні графині в цей час пили чай на веранді.
Синьйора графиня Старша почула цей сміх і сказала:
— Я чую якісь незрозумілі звуки.
— І я чую! — ствердила синьйора графиня Менша. — То, мабуть, дощ шумить.
— Зауважую вам, що ніякого дощу нема, — повчально промовила графиня Старша.
— Нема, то буде! — рішуче заперечила графиня Менша і подивилася на небо, ніби шукаючи дощу. А небо було таке чисте, ніби його щойно вимили, жодної хмаринки не видно.
— Я думаю, що то водограй шумить, — сказала графиня Старша.
— Наш водограй не може шуміти: він поламаний і в ньому немає води.
— То, може, садівник його полагодив?
А садівник і не знав, що водограй зіпсувався.
Почув цей шум і синьйор Помідор і страшенно стривожився.
«У підземеллі замку сидить стільки арештантів, — подумав він. — Треба пильнувати, щоб чого не сталося».
Він вирішив обійти увесь парк. І от за замком, де проходила стежка до села, наткнувся на трьох дітей, що весело базікали і сміялися.
Коли б розкрилося небо і звідти посипалися ангели, Помідор здивувався б менше. Як? Вишенька ходить по траві? Вишенька по-приятельськи розмовляє з сільськими дітьми?
Мало того! Один із цих негідників був не хто інший, як сам Цибуліно, що примусив його так гірко плакати. Червона пика Помідора так спалахнула від гніву, що коли б її побачили пожежники, то негайно почали б гасити.
— Синьйоре графе! — не своїм голосом зарепетував Помідор. Вишенька озирнувся, зблід і злякано притулився до огорожі.
— Друзі мої,- прошепотів він, — тікайте мерщій, поки Помідор до вас не добрався. Мені він нічого не зробить. До побачення!